Присмак волі - Володимир Кільченський

— Давай, Андрію, поповзом облазь усе, а знайди хоч кого-небудь зі своїх... Скажемо Макарові, що цих треба бити перед сходом сонця за нашим умовним покриком, а там наші натиснуть, протримаємося... — розпорядився Іван і додав: — Чекаю тебе тут, Андрію...

Підлужний запримітив місце, де залишив свого друга, і став рухатися поповзом у тому напрямку, де мусили бути козаки з їхньої десятки. Відійшов кроків на сто від засідки і стиха пугукнув. Майже поруч пролунала відповідь. Побачивши дві тіні, Андрій в одній вгадав Павла Годину і тихенько обізвався до нього. Це дійсно були Павло та Ярема.

— А Яровий куди подівся, Андрію? — запитав Година.

Підлужний заспокоїв його і розповів, що вони натрапили на цілий загін жовнірів і самим їм не впоратися. Домовилися, що Павло з Яремою відшукають Макара з рештою козаків і вранці нападуть на польський загін.

Андрію вдалося повернутися до Івана непоміченим. Двоє друзів на радощах обнялися.

Лишилося тільки чекати вранішньої зорі, і Яровий запропонував відпочити по черзі. Підлужний лишився на чатах, а Іван, звернувшись клубком побіля Андрієвої спини, впав у сон.

На сході небосхил посвітлішав, і Андрій тихенько став будити Івана. Той швидко прийшов до тями. Обоє стали міркувати, як підібратися ближче до загону жовнірів. Добра половина поляків, напевне, заснула під ранок, та все одно чулися тихі голоси багатьох людей. Удалося пробратися непоміченими на відстань прицільного пострілу з лука, і хлопці чекали, доки більше розвидниться. Іван крикнув, подавши умовний знак для козаків зі своєї десятки, потім повторив іще раз, але відповіді не було.

— Андрію, більше чекати не можна. Або пан, або пропав... Будемо розпочинати... — тихо промовив Іван, і вони стали готуватися до непередбачуваної сутички.

Підлужний відповз від Івана кроків на десять і махнув рукою — мовляв, готовий. Зараз же перші стріли полетіли у ворогів. У польському загоні не зрозуміли, звідкіля летять стріли, а коли жовніри, які дрімали, стали підхоплюватися із землі, то поверталися спинами до друзів і стріляли навмання. Цим скористалися друзі. Уже більше десяти поляків завалилися на землю, а хлопці продовжували вражати їх смертоносними стрілами.

На гамір стали збігатися жовніри з усіх боків, і хлопці помічали, як багато з них, ще добігши до місця сутички, падали, вражені стрілами, пущеними з чиїхось луків.

— Тримайся, Андрію, — закричав Яровий. — Наші підтримали, б’ють збоку...

Та Підлужний уже й сам бачив, як падали по два-три жовніри нараз, і закричав:

— Добре б’ють, а у нас уже стріли закінчуються... Щодалі?..

— Давай, Андрію, будемо пробиватися до своїх, а то жовнірів суне сюди, як хмара мух! — запропонував Іван.

Друзі піднялися із землі і побігли з оголеними шаблями у бік засідки своєї десятки, волаючи на ходу:

— Макаре, це ми!.. Ми до вас!

Там їх почули, і тієї ж миті пролунав голос Павла Години:

— Хлопці, скоріше!.. Будемо відходити!

Через мить Підлужний уже побачив Павла та решту хлопців із десятки. Вони вже збиралися до відступу, бо майже в усіх сагайдаки були порожніми.

Позаду в десятки Макара Пилипенка стояла якась хатина, і козаки щодуху помчали туди, а переслідувачі не жаліли запалів, стріляли їм у спину. На щастя, всі без поранень зуміли добігти до тієї хатини і зачинили двері, та ще й підперли важкими діжками. Макар наказав усім зайняти під оборону всі отвори, і козаки швидко пристосувалися до захисту хатини, яка стала їхнім прихистком.

Четвірка друзів розташувалася побіля дверей, а решта познаходили дошки і розмістилися з пістолями напоготові... Кулі, залітаючи у розбиті вікна, гуділи по хатині, мов джмелі, і чвакали об внутрішні стіни. Козаки лазили на колінах, аби їх не дістали сліпі кулі.

— Не виставляйте голови у дірки, бісові діти! Хочете в голові дірку мати? Не паліть абияк! — кричав Макар Пилипенко занадто гарячим.

Козаки вгомонились і лежали, попритулявшись до стін хатини. Коли голоси жовнірів лунали майже побіля стін, Макар дозволяв виставляти руку і палити з пістоля навмання. Це стримувало напади поляків, але пізніше козаки почули, що біля хижі гупали головешки смолоскипів, і всередину стали потрапляти дим та сморід від палаючого дерева та смоли.

— Хлопці, засмажать нас, як ховрашків! Шукайте лаз! Можливо, тут є льох! — вигукнув Макар, і всі стали шукати рятівну ляду до льоху.

Тим часом багато козаків уже заходилися кашлем. Це почули поляки, і крики радощів лунали звідусіль: «Ходь до мне, холопе! Легше буде від моєї шаблі!»

Нарешті хтось із козаків закричав:

— Десятнику Макаре, хлопці, тут лаз! Треба звільнити хід до льоху!

І всі кинулися на голос товариша.

Андрій з Іваном, розпластавшись на долівці, пильнували вхід до хатини, але ніхто з поляків не добивався у двері. Хлопці поповзом дісталися в куток, де вже зібрались майже всі козаки з десятки. Почули голос Макара Пилипенка:

— Ану, хто найбільш худий, першим залазь у льох. Ми тобі приготуємо світоч. Швиденько роздивись, чи зможемо схоронитися!

У лаз спустився хтось із козаків. Нагорі швидко приготували світоч та подали вниз, і коли той узяв, почули впевнений голос:

— Залазьте сюди! Тут камінні стіни, всі розмістимося!

Козаки стали по