Присмак волі - Володимир Кільченський
Попереду, крадучись, мов звір, рухався Іван, а Андрій ловив кожен його рух і був готовий до всякої несподіванки. Іван присів на коліна, і Підлужний подав умовний знак зупинитися козакам, що йшли слідом, потім підкрався до Івана, і той вказав на обриси дозорців, які стояли вкупі.
— Треба брати правіше, бо тут можуть ночувати чимало вояків, — тихенько промовив Яровий.
Десятка Макара відійшла назад сажнів на п’ятдесят, і, взявши трохи вбік, козаки знову стали пробиратися до міста. Незабаром побачили вогнище, побіля якого тихо сиділи жовніри, а один з них стояв неподалік у темряві. Іван передав через Андрія, що треба прибирати дозорців, інакше пройти непоміченими не вийде.
Іван повернувся назад і умовив Макара Пилипенка напасти на дозор. Спочатку Підлужний знищить їхнього спостерігача, а вже потім вони четверо нападуть на тих, хто біля вогнища. Макар із козаками мають бути напоготові.
Коли все було підготовлено до нападу, Підлужний, зайнявши зручне місце, пустив стрілу в дозорця, і тоді четверо друзів кинулись уперед до вогнища, де куняла решта вартових. Двоє поляків уже встигли схопитися на ноги, і Ярема з Іваном зав’язали з ними бійку. Павлові та Андрію пощастило більше, бо їхні дозорці тільки прокинулись і не могли зрозуміти, що їм робити. Андрій навалився на дозорця і, затиснувши йому рот, покінчив із ним, і Павло теж не схибив. Тепер вони стали оглядатися, чи не поспішає підмога до вартових. Нарешті Івану та Яремі вдалося вгамувати тих двох, що відчайдушно відбивалися. Поруч уже була вся десятка на чолі з Макаром. Ставши колом, козаки прислухалися, чи не пробудилися ті польські вояки, котрі відпочивали далі, але ніщо не порушувало нічної тиші.
Макар Пилипенко наказав четвірці друзів одягти жовнірське вбрання, бо вони мають відкрито йти попереду, а решта з десятки — крадькома за ними. Швидко натягнули на себе жовнірські жупани, приладнали до своїх пасків їхню зброю, а луки передали на зберігання товаришам. Сміливо йшли поміж ворожих загонів, і ніхто на них не звертав уваги. Шлях вибирали подалі від вогнищ та людського гомону, щоб ніхто не помітив шістьох козаків, які пробиралися назирці за ними.
До півночі дісталися до собору Святого Юра, який виднівся неподалік. Вони зібралися у непримітній клуні, і Макар став ділити всіх по двоє та намовляти, хто як має діяти. Треба було до світанку без зайвого ґвалту звільнити від жовнірів прохід до міста, а вдосвіта допомогти загону Кривоноса пройти далі поза обороною поляків, щоб зі сходом сонця вдарити з двох боків.
Завдання було складним, і в усіх спочатку склалося враження, що виконати його неможливо. Козаки сиділи тихо та слухали Макара, і коли він закінчив, звідусіль почулися глибокі зітхання, а деякі з присутніх чухали свої кошлаті голови.
— Оце так заняття! Чи не забагато дій?.. — чулися звідусіль голоси козаків, а Павло додав:
— Та це не в дівках ходити... Краще б я не знімав запаски, може, хтось би мене й приголубив...
Козаки тихенько засміялися, та Макар швидко припинив усілякі жарти:
— Хлопці, важка буде ніч, але нічого не вдієш, вранці наступ — не зможемо, то нам усе одно вмирати. Кривоніс із нас шкури постягує...
Стали розбиратися по двоє, і в кожній двійці Макар призначав старшого. Зрозуміло, що він поєднав Івана з Андрієм і доручив їм найважчу царину — попереду, з боку собору. Треба було завершити справу якнайшвидше, і навіть перебендя Павло з Яремою зараз же потяглися за Іваном та Андрієм, щоб діяти з ними поруч.
Десятка козаків за обрисами будівель визначила напрямок шляху, і по черзі всі розійшлися в темряву ночі. Андрій з Іваном наблизилися до собору і обережно пересувалися майже пліч-о-пліч. Ворожих засідок не помічали і, натрапивши на якусь клуню, стали прислухатися, чи не засіли там жовніри. Обійшовши споруду в напрямку дверного отвору, побачили шістьох охоронців.
— Мабуть, у клуні повно жовнірів, — тихо промовив Іван.
— Давай цих приберемо, а клуню закриємо на засув, — запропонував Андрій, і його товариш кивнув головою на знак згоди.
Підібравшись ближче, стали готувати луки, по чотири стріли взяли в зуби. Коли Іван кивнув головою, перші стріли полетіли у вартових і звалили двох. Тепер стріляли чимдуж, і коли вояки схоплювались на ноги, вони тієї ж миті падали на землю. Було чути лише невиразні зойки та гупання тіл об землю. За мить усе було скінчено, і коли козаки швидко підібралися до дверей, ніхто їм у цьому не завадив.
— Треба перевірити, чи є живі, — сказав Іван Яровий, а сам обережно став підкрадатися до дверей клуні, щоб закрити на засув усіх, хто там ночував.
Андрій зачекав мить і, коли впевнився, що ніхто з поранених не зможе встати, щоб чинити спротив, швидко підійшов до Ярового. Вони підперли двері добрячим обаполком, що валявся неподалік.
— Рухаємося далі. Нам немає чого тут робити... — шепнув Іван, і вони пішли у визначеному напрямку.
Через сажнів двісті знову почули голоси і, підступивши ближче, побачили більше десятка жовнірів, що грілись біля вогнища, а поблизу походжали поодинокі вартові.
— Оце нам тут і жаба цицьки дасть! — сердито вимовив Іван, не уявляючи, як їм змагатися з таким чисельним загоном жовнірів.
Довго вони лежали неподалік, спостерігаючи за ворогами, і нічого втішного в голови не приходило, не уявляли, як можна тихцем розправитися з набагато сильнішим ворогом.
— Іване, треба зі своїми з’єднатися... Та де їх зараз знайдеш? — зауважив Підлужний, і
