Присмак волі - Володимир Кільченський

— Нас тут і світанок може настигнути... Пропоную прикінчити Станіслава та спробувати перебратися поодинці, поповзом...

У гурті друзів запало мовчання, яке миттєво порушив Станіслав. Він став махати головою і щось мугикати до Івана.

— Добре, прикладіть до шиї ножа і витягніть ганчірку з його пельки, — дозволив Іван, і Станіславу звільнили рота.

— Панове, пане Іван, треба ще пройти далі... Побачите стайні, і поміж ними можна спробувати пройти. Там гармидер і повно гною. Не ходять туди дозорці — там смердить... — скоромовкою затараторив Станіслав, і Яровий погодився, наказавши знову засунути ганчірку йому в рот.

Стали рухатись далі і справді побачили довгі присадкуваті стайні. Звідти потягло прілою соломою, і смердючий запах неприємно вражав нюх. Вогнів тут не було видно, але це не давало хлопцям нагоди рухатися безпечно, вони прислухались до кожного нічного шарудіння. Попереду, поміж стайнями, побачили вогнище і постаті двох дозорців, що сиділи лицем один до одного. Третій стояв неподалік від багаття, і його добре було видно на тлі небосхилу.

— От тобі і немає дозору... Навіть у такому смердючому місці чатують, — зло промовив Година і дав такого стусана Станіславу, що той аж гикнув.

Павло залишився біля полоненого, а троє хлопців міркували, що робити далі для непомітного переходу до своїх.

— Добре було б використати лук. Я влучно б’ю вдень і вночі, — заявив Ярема і став стягувати лук зі спини.

Іван мав власний задум, про який і став говорити:

— Діємо так: ми з Андрієм поповзом наблизимося до дозорців, а Ярема почне прибирати тих, кого він бачить. Якщо їх більше, решту будемо добивати ми...

Часу до сходу сонця було замало, і Іван з Андрієм поповзли у напрямку вогнища та затаїлися неподалік, стиснувши в руках ножі. У Андрія від хвилювання і невідомості серце калатало у грудях, і мурашки з дрижаками охопили напружене тіло.

«Скоріше б стріляв Ярема... Як прийдемо до своїх, то дам йому добрячого запотиличника», — нервово подумав Підлужний і в цей час побачив, що вартовий, котрий стояв неподалік від вогнища, завалився обличчям до землі.

Біля вогнища сиділи дозорці. Помітили, що їхній товариш впав, і один сказав іншому:

— Це він спати схотів, пся крев. Піду розбуджу...

Тільки піднявся, щоб іти до забитого товариша, як сам завалився набік, схопившись за стрілу, яка стирчала у його горлі. Побачивши, що двоє товаришів упали, третій заволав і кинувся до рушниці, та, зробивши тільки один крок, також упав зі стрілою в грудях. Побіля вогнища стали схоплюватися їхні товариші, і було видно, як вони розгублено крутилися на одному місці, тримаючи в руках шаблі. У цей час просвистіла ще одна стріла, і польський вояка упав на спину, випустивши шаблю з рук.

Більше біля вогнища нікого не було, і два вояки, ставши спинами один побіля одного, стали вимахувати шаблями у темряву. Підійти до них було складно. Позаду себе почули голос Яреми:

— Хлопці, ляжте на землю, я і з цими поквитаюся.

Андрій з Іваном припали до землі і цієї ж миті почули зойк одного з поляків. Потім до них долинув і вигук останнього вояка:

— Не вбивайте, я лишився єден, кидаю зброю... За мене дадуть добрий викуп! — І, відкинувши шаблю, він упав на землю.

Козаки швидко підбігли до того місця, де стояли на чатах поляки, і побачили, що й справді живим є лише один жовнір. Хлопці вже зібралися всі, й Іван наказав збирати зброю, а Павлові пильнувати довкола.

Зібрану зброю навішали на Станіслава та другого полоненого і, пустивши бранців попереду, пішли далі, сподіваючись вийти на козацькі дозори. Невдовзі почули вигук козацького вартового:

— Стійте! Хто такі будете? Не спиться вам уночі!

Іван з полегшенням викрикнув:

— Ми свої, з вивідин... Із сотні Гусака!

— Підходьте, поглянемо, що ви за одні, — почули голос вартового, а коли пройшли далі, їх оточили колом з десяток козаків.

— А це що за панянки? Сміх та й годі... Куди вас принесло? — здивовано закричав один, коли побачив хлопців у дівочому одязі.

— Та не переймайся... Козаки ми, ходили до міста на вивідини. Так треба було! — весело відповів Яровий і додав: — Дивіться, яких ми «гусей» привели до Кривоноса! Усе розповідатимуть, гарні «язики»...

До вартових дійшло, що це за козаки, і тепер вони з цікавістю дивилися на хлопців та їхніх бранців.

— Та ви не прості козаки, а справжні січовики! Ми зараз влаштуємо супровід, а то наші спросоння ще вас лапати почнуть, — доброзичливо промовив старший і звелів двом козакам провести хлопців до сотні Гусака.

Іван наказав повиймати у бранців ганчірки з рота, і всі потяглися за супровідними козаками з радістю: одні через те, що повернулися живими, а інші — від того, що їм звільнили роти від смердючих ганчірок. Ішли назустріч світанковій зорі, яка вже підсвітила небосхил. Тільки зараз хлопці відчули тягар нічної втоми від походеньок поза ляською обороною.

Коли вже почало світати,