Присмак волі - Володимир Кільченський

— Йой, що це ви, пани, робите зі мною?! — почувся грубуватий дівочий голос Яринки-Івана.

Андрій почув, як вояків вразило, що вони злапали якусь дівчину.

— Чому це ти, бісова дівко, вночі вештаєшся? Хочеш, щоб занапастили козаки? — гнівно запитав підляшок.

— Пане, я вже майже вдома... Ходила до тітоньки, їжі прохала. Ось несу коржі. Ненька нездужає, а харчі у нас відібрали... — лукавив Іван, пом’якшуючи свій голос.

Андрію було чути якесь бубоніння вояків, які, мабуть, радились, що їм діяти з цією дурнуватою дівкою.

— Ти, панянко, підеш з нами і перебудеш у пана хорунжого до світанку, а там ми тебе відведемо до твоєї неньки, — говорив один з них.

— Що ви, що ви, панове, моя ненька помре до світанку. Панотця в нас немає, ми тільки двоє... Відпустіть, я хутенько буду побіля неньки, — став благати Іван.

Вояки засперечались, не знаючи, що їм далі робити, і нарешті один запропонував товаришам сходити до хорунжого і доповісти про дівку, а двоє мають чекати наказу, охороняючи нічну полонянку. Андрієві було видно, як дві постаті зникли в темряві, а двоє стояли побіля Івана, переминаючись з ноги на ногу та кидаючи зрідка якісь слова. Андрій шаленів від думки, що незабаром прийдуть двоє посланців від хорунжого і тоді швидко проясниться, яка це дівка. «Треба виручати Івана. Нападу на одного, а другого Іван подужає... Тільки б вдалося підібратися непомітно», — вирішив Підлужний і, подавши совиний крик, став обережно пробиратися до трьох постатей, які бовваніли попереду.

Затиснувши в зубах ніж, Андрій тихцем наближався до вояка, що стояв віддалік від Івана. Раз у раз зупиняючись, він обережно обійшов свою жертву ззаду, і коли вже відчув, що за один-два кроки дістане ворога, різко кинувся вперед. Захопивши польського вояка за горло, вдарив ножем у ліву частину грудей. Швидше відчув, ніж побачив, як Іван метнувся до другого. Обох вояків потихеньку поклали на траву.

— Іване, мій затих... Давай вибиратися звідси, інакше нас на друзки пошинкують, — схвильовано звернувся Підлужний до товариша, і вони, швидко знявши зброю із забитих, пішли далі.

Відійшовши сажнів на сто з місця події, Іван підкликав Андрія і запропонував нести і його зброю, а він залишатиметься недолугою дівкою. Далі просувалися повільніше і через деякий час почули метушню на місці нещасливої для польських вояків події. Знову зійшлися, і Андрій запропонував затаїтися десь неподалік, доки не вляжуться панічні викрики поляків, але Іван наполіг, щоб вони пробиралися без зупинок.

Хлопцям було видно, як зовсім неподалік бродили поляки, шукаючи невідомо кого, але ніч сховала побратимів, і голоси швидко вщухли. Козаки крадькома, крок за кроком обходили польських дозорців. От уже у неясному світлі молодика з’явилися й обриси сараю.

— Треба чатувати, спостерігаючи за цим місцем. Тут уранці була сила-силенна жовнірів. Може, вони знову прийшли, — тихо мовив Іван, і Підлужний з такою думкою погодився.

Попильнувавши якийсь час, хлопці нічого підозрілого не побачили, і Андрій намовив Івана подати умовний сигнал. Невдовзі пролунало: «Пугу-пугу-пугу!» Не почувши відповіді, хлопці поплазували ще ближче, час від часу застигаючи без рухів та ловлячи на слух нічне різноголосся.

Тепер Андрій поповзом рухався вперед, передавши захоплену зброю Івану, і через сажнів двадцять від Ярового пропугукав по-совиному. Нарешті від сараю долинула довгождана відповідь. Обережно наблизилися до залишеної гамазеї. Андрій ще раз тихенько пропугукав, і згори почули голос Павла:

— Ми тут, хлопці... Тримайте мотузку.

Швидко піднялися на горище, і Павло на радощах став обнімати їх, аж Іван на нього пригримнув:

— Тихіше, тихіше, Павле... Ми ж не дівки тобі!

Павло розповів, що вдень тут не було нікого і вони спокійно чекали вечора, щоб вертатися до своїх. Увечері набігли жовніри і стали варити вечерю, а як знову почулися постріли, то вони пішли далі воювати з козаками. Добре, що вночі ніхто із жовнірів сюди не навідався, тож можна спробувати вирушити до своїх. Іван, подумавши, наказав усім готуватися до повернення, і троє друзів підтримали його.

Готували зброю, а Ярема зібрав лук та став говорити з полоненим про мовчанку.

— Що ти з ним ніжишся?.. — невдоволено промовив Іван і звернувся до бранця: — Станіславе, якщо видаси хоч писк, накажу моїм хлопцям розпотрошити тобі черево.

Стали опускатися вниз по черзі. Перший пірнув у темряву Ярема, за ним — Павло, далі — полонений, а Андрій з Іваном — наостанок. Ніч видалася хмарною, і можна було лише уявляти, як їм вийти зі Львова. Проте потроху згадали свій шлях і ланцюжком пішли з міста. Іван рухався попереду, а за ним — Ярема з луком в руках, полонений Станіслав, Павло та Андрій ішли на відстані чотирьох кроків від передніх, щоб захищати від нападу зі спини.

По боках від них було чути перегуки дозорців, а де відпочивало більше жовнірів, там палахкотіли багаття і козакам було ще зручніше обминати ворогів.

Та недовго їм щастило пересуватися без пригод. Коли вже було видно багаття на козацькій стороні, хлопці побачили, що попереду майже суцільним ланцюгом горять ворожі варти. Було чути гомін польських вояків, котрі у великій чисельності несли охорону, і Іван подумав, що ляхи не сплять, а неначе тримаються напоготові.

Зібравшись купкою, стали радитися. Про те, щоб іти вперед, не могло бути й мови, от і вирішили рухатися впродовж ланцюжка вогнищ, і, може, десь знайдуть зручне місце, щоб перейти до своїх.

Ніч стала трохи світлішого, бо поміж хмарин став