Присмак волі - Володимир Кільченський

— Якщо зупинять, мовите, що Юренд дозволив перейти до вуйни, тільки хутко, — неголосно напучував «дівчат» добрий жовнір.

«Дівчата» вдячно закивали головами і заспішили далі, обходячи поза будівлями заборонений шлях.

— Ти, Софійко, дивись, не лови ґав... Он їхні гармати та земляні рови... — повчав товариша Іван.

Інколи їх помічали, і вояки із задоволенням підсвистували услід та підбадьорювали глумливими покриками. Як «дівчатам» не було моторошно, але вони підтюпцем пройшли більше версти і встигли багато чого побачити у розташуванні поляків. Коли попереду з’явилися мури фортеці, Андрій не витримав і, смикаючи Івана за рукав, став умовляти:

— Іване, дідько ти, а не дівка, давай відшукаємо якусь схованку, а то поляки ще накинуться на нас, як на легковажних...

Поблизу невеликої хати побачили бабцю і швидко попрямували до неї. Старенька здивовано дивилась на них підсліпуватими очима, а двоє «дівчат» плаксивими голосочками стали умовляти, щоб пустила їх до хати бодай на короткочасний перепочинок.

— Бабцю кревна, впусти нас хоч на хвильку, ми ледве вирвалися з пазурів козаків, а тут свої присікуються, а далі ми — до вуйни... — заскиглив Андрій, і бабця пропустила їх поперед себе до хати.

«Дівчата», зайшовши, перехрестилися по-католицьки, здогадавшись, що бабця — католичка, і присіли на покуті, склавши на колінах руки.

— Розповідайте, діточки, що це з вами трапилося... Де ваша домівка і чому втекли від батька та неньки? — залопотала побіля них старенька.

У Андрія голос був м’якіший від Іванового, і він став розповідати про напад козаків побіля собору Святого Юра. А коли ті з’явились в їхній садибі, то ненька намовила тікати подалі.

Розповівши про свої пригоди, «сестрички» сором’язливо сиділи, опустивши голови, а бабця, здогадавшись, що їх слід погодувати, швидко витягла з печі горнятко з кашею і, насипавши на чималу тацю, подала ще й ложки. Якби Іван не штовхнув Андрія, то він встиг би дістати й власну ложку, заткнуту за чересом. Бабця здивовано дивилась на Андрія, що був хутко поліз під плахіття щось шукати, а потім почесався і, взявши ложку, потягнувся до їжі.

Бабця милувалася «дівчатами», що хутенько вибирали смачну кашу з таці, а коли вже нічого не залишилося, облизали ложки і поклали на стіл.

— Сумирні ви, дівчата, велика радість від вас мені. Погостюйте, доки вгамуються оті вояки, бо ж самотинна я на цьому світі! — промовила бабця і скорботно зронила сльозу.

Хлопці мовчали, слухаючи ці слова старенької, бо не знали, що їй сказати, і тут Андрій тихо промовив:

— А ми з Яринкою будемо до вас навідуватись, коли війна скінчиться. Правда, сестричко?

Іван ствердно кивнув головою і нарешті промовив гучним голосом:

— Ми будемо допомагати тобі, бабцю... А як звати? Ще не чули від доброї пані.

— Ой, вижила я з розуму, що й не назвалася... Будете мене називати Ксенією. Добже? — промовила, піднявши руки до голови, господиня.

— А мене — Софійкою... Я меншенька в неньки, але мамця говорить, що я бойка... — прояснив усе в їхніх стосунках із «сестрою» Андрій.

Бабця на такі слова лагідно посміхалася.

— Нам би прилягти до сну, хоч на хвильку... Ми не спали, палили вночі вояки, — говорив далі Андрій, і бабця Ксенія радо стала лаштувати постіль просто на долівці, кинувши на неї ліжники.

— Дорогенька бабцю, ми налякані вояками. Зачиніть, заради Матки Боски, двері на засув, — тихо попрохав Андрій і, коли вкладалися спати, шепнув Іванові, що чатуватимуть по черзі.

Тільки прихилив Іван голову до ліжка, як заснув мертвецьким сном, а Андрій лежав, прислухаючись до гуркоту бою назовні та вовтузіння бабці Ксенії. Він розбудив Івана, коли відчув, що очі вже самі злипаються. І вже тоді мереживо сонного марення понесло Підлужного на своїх крилах до рідної домівки...

Прокинувшись від легкого стусана, Андрій побачив, що у маленькому віконці вже темно і треба виходити до своїх, бо ті нетерпляче чекають. Обоє швиденько схопилися на ноги і, причепурившись, погукали бабцю Ксенію:

— Бабцю, нам необхідно повертатися до неньки. Вона там горює, не знаючи, що з нами, — голосно промовив Андрій, і зараз же на порозі з’явилася бабця з вузликом у руках.

— Я, діточки, вже маю тугу за вами. Хочеться, щоб ви до мене приходили... От вам приготувала в дорогу коржів, пригостите неньку, — сумовито примовляла бабця Ксенія.

— Ми вашу ласку ніколи не забудемо. От закінчаться вояцькі бійки, і ми прийдемо вас, бабцю, провідати! — сказав Андрій.

На цьому і стали прощатися. Добре, що вже було поночі і бабця не розгледіла щетину, яка стала пробиватися в обох хлопців на підборідді та під носом.

Вийшли з будиночку й опинилися у повній темряві серед гуркотіння бою, який почався ще вранці. Відійшли недалеко та й зупинилися, щоб розгледітися навкруги. Призвичаївшись до темряви, стали обережно пробиратися до сараю, в якому сховалися їхні товариші з полоненим. Іван ішов попереду, поглядаючи на шлях, що стелився позаду, а Андрій ледве встигав обдивлятися навколо, щоб не налетіли зненацька ляхи.

Та не судилося їм пройти непомітно. На півдорозі біля Івана виросли чотири постаті, і було чутно, як вони його схопили. Андрій у десяти кроках від них застиг від несподіванки.