Присмак волі - Володимир Кільченський

Потроху всі вгамувалися і вже до вечора «милувались» один одним, а якщо дивитися здалеку, то досить гарні вийшли «дівчата»... От тільки Ярема ніяк не міг призвичаїтися до ролі носія. Він то міняв торби, то бігав шукати якісь кошики. Нарешті в його руках з’явився розкішний кошик із лози, а через плече звисали дві цвітасті торби. Хлопці ще раз оглянули один одного, покрутили сідницями і стали готувати зброю, аби була непомітною під жіночим одягом. Взяли у сотника турецькі шаблі, адже вони коротші за їхні, а з вогнепальної зброї Петро приніс їм по пістолю, але хлопці й цьому були раді, бо ж думали, що сотник не дозволить... Винахідливий Ярема зумів непомітно сховати до своєї торбини лук, знявши з нього тятиву, а стріли поклав на дно торби, обмотавши їх усіляким шматтям, туди поклали і щаблі.

Під вечір усі були немов на ножах, нервували, і вже не було чути ні сміху, ні суперечок. Одягнувши жіночий одяг, не відходили від воза ні на крок, щоб не привертати до себе цікаві погляди.

Тепер до них прийшов Петро Гусак і став наставляти, як поводитися, коли їх побачать жовніри, запропонував вибрати собі імена, і хлопці швидко назвалися: Софійка, Ярина, Миля, а носій у них Тарас. Сотник, прощаючись, так розчулився, що обійняв кожного, і хлопці зніяковіло дивились один на одного.

— Та повернуться ваші «дівчата», не хвилюйтеся, — наостанок випалив Павло Година.

Усім такий жарт сподобався, і через сміх Петро зняв смуток зі свого серця.

Прийшли козаки, які мали супроводжувати четвірку, і коли з намету вийшли три дівки, вони аж позадкували від несподіванки. Проте, зрозумівши, що це окозамилювання, яке приготували полякам, тихенько посміювались..У повній темряві вирушили до міста, неспішно ідучи за передніми козаками, і коли попереду показалися обриси будівель і стало чути гавкіт собак, вони пропустили вивідувачів наперед, а самі лишилися назирці.

Попереду, неспішно ступаючи, ішов Іван Яровий. Він час від часу зупинявся та присідав, оглядаючи шлях на тлі небосхилу. Хлопці повторювали за ним кожен рух. Коли почули попереду якісь перемовини, Іван шепнув усім, що треба обходити праворуч, і друзі ланцюжком повернули за ним.

Пройшли сотню сажнів, і вже не було чутно ніяких людських розмов. Усі впевнено попрямували у бік міста. Попереду з’явилися темні будівлі, і було видно, що тут живуть бідні городяни. Їхні будинки стояли розрізнено і навіть уночі мали непривабливий вигляд.

— Це добре, що тут живуть незаможні люди, навіть собаки не в кожного є... Ми підемо далі, — шепнув Іван Андрієві, і той схвально кивнув.

Через деякий час стали з’являтися вже й кам’яні будинки з господарськими прибудовами. Радіти було нічому, адже ледь не в кожного господаря були собаки, а більшість садиб огороджено парканами. Вийшли до якогось неглибокого байраку і побачили попереду темні обриси фортеці. Прислухаючись до нічної тиші, присіли гуртом радитись, як далі діяти. Іван запропонував знайти гарну хованку і до ранку затаїтися.

— Не можна ризикувати вночі: прийдемо просто в лапи жовнірам. Отож, вирішено: перепочинок! — закінчив говорити Іван, і його підтримала вся трійка.

— Я пропоную залізти в один із сараїв, туди, де немає собак і худоби. Пересидимо до ранку... — додав Андрій, і всі попрямували у якийсь темний закуток.

Знайшли будинок, який здавався порожнім. Уночі неможливо було збагнути, що це за споруда, та, швидко знайшовши лаз нагору, хлопці забралися на горище і, прилаштувавшись поближче один до одного, поснули.

Сірий імлистий ранок доторкнувся до них своєю прохолодою, і козаки стали просинатися від дрижаків, що змушували цокотіти зубами; голоси в усіх були, наче в заїкуватих.

— Я, я, ви-виберусь назовні, р-рознюхаю, що-щот-там... — видавив із себе Андрій і хотів уже злазити з горища, аж раптом почув голоси поляків, які розмовляли прямісінько під стіною, по якій козаки сюди залізли.

— Наш пан втік до Варшави, а за ним ледве не всі... Що маємо діяти? Хто буде боронитися від того Хмеля? — почувся голос одного з жовнірів.

Другий схвально підмугикував, а тоді висловив свою думку:

— Ти добре говориш, Збишеку, але до Варшави неблизько, а голота Хмеля вже побіля Львова.

Той, якого звали Збишеком, трохи помовчав, а тоді сумовито вимовив:

— Заб’ють нас тут тії козаки без жалю... Може, треба втікати, доки баталії не чутно? До Замостя?

З тими розмовами, справивши свою потребу, вони відійшли. Підлужний повернувся до друзів і невесело промовив:

— А як ми будемо злазити вниз? Тут у них відхоже місце, а ми — дівчата?..

Хлопці розвеселилися, але злазити донизу нікому не хотілося, до того ж знову один за одним сюди стали снувати жовніри для справляння природних потреб.

Іван зібрав усіх півколом і почав швидко говорити:

— Зараз двоє з нас злізуть, і коли трапиться ще один охочий сюди зайти, злапаємо його. На мотузці затягнемо сюди і послухаємо, що він розповість...

Павло з Яремою приготувалися спуститись і, підв’язавши спідниці, шугнули з горища. Андрій з Іваном тихцем спостерігали, що там діється внизу, але було схоже, що всі справили вранішню потребу і чекати вже запізно. Проте потім помітили, що чалапає, високо задираючи ноги, розцяцькований жовнір. Підлужний, хвилюючись, шепнув Іванові:

— Треба б дати час на його потребу, а то буде потім клопоту...

Хлопці немовби почули