Присмак волі - Володимир Кільченський
Важучий був жовнір, і козаки довго метикували, як затягнути його на горище. Коли бранець став подавати ознаки свідомості, сили хлопців подвоїлись і вони нарешті впоралися з цією роботою. Жовнір розплющив очі і несвідомим поглядом водив то на одного, то на іншого... І тільки він хотів заволати з переляку, як Іван уміло всунув йому ганчірку в розкритий рот.
— Віднині розкриватимеш рота, коли ми дозволимо! — повідомив Яровий полоненому і засміявся.
Знизу почулися голоси Павла та Яреми, і хлопці скинули туди другий кінець мотузки. Притримуючи її, допомогли друзям залізти на горище. Ті були дуже схвильовані, і Павло прожогом кинувся перевіряти, чи добре ганчірка закриває рот полоненому, а тоді швидко вимовив:
— Іване, Андрію, за цим сараєм і, можливо, в ньому — сила-силенна жовнірів, дідько б їх схопив...
Андрій з Іваном, ледве не заїкаючись, запитали:
— А тобі не примарилося, Павле? Туман ще не зник... Як же нам вночі вдалося тут пройти повз них?
— Хлопці, нам плахіття дівоче не допоможе! — розгублено промовив Ярема, поглядаючи на друзів.
Зрозумівши, що всі перебувають у великому збентеженні. Іван суворо сказав:
— Годі вам страхатися. Посидимо тут до темряви, а там побачимо!
Усі зніяковіло переглядалися, і тоді Андрій зі сміхом промовив:
— Що, хлопці, страшно помирати дівчатами? Мабуть, не варто цього робити! Будемо жити!
Іван кивнув головою, а Павло усміхнувся і показав на полоненого — мовляв, час розв’язати йому язика... Яровий, приставивши ніж до горла зв’язаного жовніра, став виймати з його рота ганчірку.
— Я зараз звільню твою пельку, і якщо ти хоч щось пікнеш не те, швидко відправишся туди!.. — попередив Іван і показав пальцем у напрямку неба, а потім додав: — Ти зрозумів? Якщо так, то кивни своєю головехою, а не вирячайся на мене!
Жовнір ствердно кивнув — мовляв, усе зрозумів вірно.
Коли вийняли ганчірку з рота полоненого, він став жадібно ковтати слину і попрохав води. Напившись, мовчки дивився на Івана, чекаючи його запитань.
— Скільки вас тут, побіля цієї комори? — прозвучало перше питання.
Полонений дивився на Івана і, мабуть, боявся відповісти, а потім таки тихо вимовив:
— Ми тут полком стоїмо з воєводою Тачанським... Стоятимемо до останнього вояка за Львів...
— Ти вже не будеш стояти... Розповідай швидше, поки мені не набридло тебе допитувати! — гнівно вимовив Іван і легко протягнув лезом ножа по горлянці бранця.
— То нам так намовляли князі Вишневецький та Заславський: стояти і Львів не віддавати, а самі попхалися в Замостя... — уже без пафосу повідомив жовнір.
Тепер Іван подобрішав і, давши ще напитися води, запитав, як його звати і звідкіля він, а коли поляк розклеївся і, схлипуючи, ледве вимовив своє ім’я, Іван уже по-доброму продовжив:
— Станіславе, якщо говоритимеш істину, живим будеш... Я щирих ворогів не ріжу. А щось надумаєш «викинути», то помреш, мов вівця на ярмарку.
Мабуть, Станіслав уже не сподівався на своє спасіння, хоч його товариші були майже поруч і гучні голоси жовнірів було добре чути. Знайшовши з Іваном спільну мову, він охоче відповідав на запитання щодо захисту Львова. Усі сиділи тихо, було чути лише приглушені голоси Івана та бранця Станіслава, і Підлужний подумав: «Як добре, коли не нас допитують...»
Нарешті Іван закінчив допит, і Павло Година так спритно засунув у рот поляка ганчірку, що в того аж сльози бризнули з очей.
— Сиди так, щоб не виникло бажання кричати, бо нам у такому разі доведеться тебе зарізати, — пояснив Павло бранцеві, і той на знак згоди кивнув головою.
Незабаром почулося гупання гармат, і десь недалеко стали лунати рушничні постріли та козацький клич до приступу. Побіля їхньої хованки чулися тупіт ніг і накази польських старших. Через деякий час військо поляків вирушило туди, де розгорявся бій за місто.
Козаки сиділи, прислухаючись до гомону ззовні, але було схоже на те, що жовніри таки забралися геть. Іван з Андрієм вирішили вибратися і самі переконатися у правдивості свідчень бранця про розташування оборонних споруд перед замком.
Павлові з Яремою наказано пильно стежити за жовніром, і якщо Іван з Андрієм не повернуться на початку ночі, вибиратися з міста разом з полоненим. Уважно оглянувши зовнішність один одного, хлопці швидко опустились униз по мотузці, а там, помолившись у дорогу, пішли від гуркоту бою. Андрій узяв під руку звитий з гілок береста кошик із дівочим ганчір’ям.
Завулок, по якому вони прямували, вдаючи із себе наляканих панянок, був безлюдним. Пройшовши приблизно версту, Підлужний уже подумав, що тут війська взагалі немає. Але перед ними, немов з-під землі, з’явилися два жовніри і, наставивши зброю, стали кричати, щоб вони забиралися геть. Андрій вчепився рукою за Івана і жалісно благав пропустити їх, бо позаду — козаки:
— Пане, пане, там палять по нас, ми ледве врятувалися... Ми до вуйни йдемо, вона там жиє...
Один із поляків підійшов ближче, і «дівчата» опустили голови,
