Присмак волі - Володимир Кільченський

Тепер однозначно відомо про скромність висунених вимог перед Річчю Посполитою на тлі грандіозних перемог Українського війська. І навіть обіцянки майбутнього короля про скасування Унії в Україні, про захист православної церкви та ліквідацію кварцяного війська на теренах України не могли гарантувати волю.

Далі йшла мова про амністію всіх учасників повстання, про збільшення числа реєстрових козаків до дванадцяти тисяч осіб, про право козакам судитися на рівних зі шляхтою та про підпорядкування Війська Запорозького лише владі короля, а не коронного гетьмана, Проте це були лише уявні милості та права. З іншого боку, наближалась зима і вести бойові дії було дуже важко: не вистачало харчів для армії та фуражу для коней, до зброї не вистачало пороху, з’явилися території, на яких чума стала забирати цілі поселення.

Богдан Хмельницький уже під Львовом розглядав укладення перемир’я з Річчю Посполитою, можливо, як деякий відступ на шляху до поставленої мети, а можливо, це було найбільшою політичною помилкою гетьмана, яка мала трагічні наслідки для української нації в її боротьбі за незалежність.

На третій день після злиття сотні Петра Гусака з головним військом почалися випробувальні вилазки козацько-повстанського війська на Львів. Треба було вивідати кількість вояків та місця знаходження оборонних укріплень, знайти місця розташування артилерії. Для виконання цього завдання Петро запросив до себе трьох друзів і, поглянувши на них та плеснувши руками по колінах, голосно мовив:

— Козаки, я знаю, що серед вас немає одного з побратимів, але треба пробратися в місто і протягом дня та ночі дізнатися про їхні сили та місця захисту.

Далі повів таку розмову:

— У місті ви ніколи не були, та необхідно глянути на все власними очима і привести гарного «язика». Нехай розповість нам про оборону Львова!

Андрій сидів, схвильовано поглядаючи на свого сотника, і вже не раз ловив себе на думці, що їм бракує надійного у такій справі Санька.

Від сотника Підлужний та двоє його друзів йшли, похнюпивши голови. Щойно почули про занадто складне, як на їхню думку, завдання. Треба підбирати ще й четвертого, який буде підручним у Павла. А той, ніби відчув, що думає Андрій, заявив:

— Давайте візьмемо Ярему. Він хоробрий козак, та й розумний...

Знайшли Ярему. Коли всі сіли колом, Іван став розповідати йому про проникнення у Львів, щоб дещо там з’ясувати. Ярема слухав мовчки, а тоді сказав, посміхнувшись:

— Хлопці, я вам потрібен? Тоді згода... Давайте готуватися!

Усі троє радо загули, почувши таку відповідь, а Павло, розчулившись, випалив:

— Я тебе ще в Лодижині запримітив, Яремо! Тепер ми удвох не підведемо сотника.

Іван знайшов Макара Пилипенка та повідомив йому про таємний похід до Львова за дорученням Петра, про поповнення їхнього невеликого гурту Віктором Яремою. Макар аніскільки не здивувався, і разом з Іваном вони підійшли до друзів.

— Хлопці, це ми з Петром поручилися за вас перед Кривоносом, — повідомив Макар. — Вертайтеся цілими і про «язика» не забудьте. Цієї ж ночі вирушайте.

Було про що подумати четвірці козаків, от вони і стали радитися, як обдурити ляхів та вернутися живими зі Львова. Знову добрим словом згадали Санька, який був здатний на всілякі витівки. Він обов’язково придумав би щось незвичайне. Тут Андрієві пригадалося, як друзі познайомилися з дівчатами з Шаргорода, і він запропонував:

— Хлопці, а чи не переодягтися нам дівчатами, котрі втікають від козаків?

Якийсь час усі мовчали, а тоді Ярема промовив:

— Добре вам, а в мене ноги, як ходулі... Хто повірить, що такі дівки бувають?

Тут уже пішли суперечки: які з них вийдуть дівчата, де взяти одяг, як ходити... Довго сперечалися, сердилися один на одного, а Іван, слухаючи їх, зупинив і вирішив просто:

— Ми троє будемо дівчатами, а Ярема, найвищий з нас, буде нашим носієм, та ще й німим. Не хоче бути дівкою, то й не треба!

Іван ішов до сотника, щоб той допоміг знайти дівочий одяг, а хлопці стали вискубувати свої вуса та щетину шаблями. Добре, що в Андрія ще не жорстка, і незабаром він був чистий та підрум’янений роздобутим у кухарів буряком. Доки Іван замовляв одяг, хлопці вже підморгували один одному, і можна було подумати, що вони йдуть на вечорниці. Такий регіт підняли, що Макар Пилипенко прийшов їх утихомирювати.

— Що, хлопці, у вас блохи завелися перед вилазкою до міста? — незлостиво буркотів Макар і, зрозумівши, в чому справа, пішов від них, посміюючись у вуса.

Іван з’явився нескоро, але ніс із собою добрячу торбу всілякого дівочого добра. Білосніжні чепчики прив’язав на паличку і був схожий скоріше на якогось міняйла, аніж на доброго козака Івана.

— Беріть, вибирайте оце все, що наміняв та повикупляв у передмісті! Ледве не згорів від сорому! — сказав Іван, скидаючи торбу з плечей.

Хлопці накинулися на жіночий одяг і стали прикладати до себе, як кокотки... Тут Іван не витримав і зайшовся сміхом. Крізь сльози видавив із себе:

— Я людям брехав, що маю дуже гарну, але вередливу дівчину і ще на двох заглядаюся... Якби вони подивилися на моїх