Присмак волі - Володимир Кільченський

же шаблі!..

Осіння ніч настає швидко, і дітлахи помчали по домівках, а козаки, виставивши варту побіля стану та коней, знову повкладалися спати просто неба, гріючи себе багаттям.

Уранці хутенько поїли нашвидкуруч звареного кулешу, і Петро Гусак вивів сотню на шлях до Львова.

Не жур мене, стара нене, Бо я журбу і сам знаю: До Дунаю приїжджаю, З кониченька не вставаю, В піхви шаблю не ховаю, Все з Дунаєм розмовляю: «Чом ти, Дунай, став так смутен, Став так смутен, каламутен? Що, Дунаю, тебе збило: Чи галочки чорнокрилі, Чи коники воронії, Чи козаки молодії Не п’ють води дунайської?» Ой, не п’ють, не спочивають, Все на той бік поглядають, Де козаки кіньми грають, Шабельками повертають.

Треба було поспішати, щоб якомога швидше долучитися до полку Максима Кривоноса, а то в недобрий час можна було наразитися на гнів полковника, який був крутої вдачі і скорий на розправу за непослух. Добре, що вчора пройшов полк Кривоноса і переправа через річку Стир ще не була розмита водою. Сотня, майже не спиняючись, перейшла на лівий берег річки. Не даючи своїм перепочинку, Петро повів їх далі.

По слідах полку Максима Кривоноса було їхати легше, та населення зустрічало козаків недуже привітно. Виглядали люди зі своїх осель, як обережні звірки з нір, мовчали... Та сотні було й не до розмов і привітань — за сьогодні козаки пройшли верст зо тридцять і зупинилися на ночівлю під Буськом. Передні козаки прислали вістового, що, мовляв, попереду містечко, і Петро вирішив не заходити в нього, а провести ніч у досить зручному байраку, на дні якого протікав чистий потічок.

Ніч настала швидко, і, поївши всухом’ятку, хлопці запили холодною водою та завалилися спати. Цієї ночі Андрієві з друзями випало стояти в дозорі аж під ранок, і вони, прив’язавши коней, лягли рядком та поснули.

Накрапав дрібний дощик, який розбудив хлопців ще до приходу вістового, і коли окликнули, то вони вже були на ногах. По схилу байраку з потугами вивели коней і, знайшовши розлоге дерево, прилаштувалися, щоб вести нагляд. Крізь сиру завісу ночі не було видно нічого, і козаки, притулившись спинами один до одного, слухали тихе шелестіння дощу.

Добряче вимокши, друзі раді були світанку, про наближення якого сповістили птахи, чіткіші обриси дерев та далекий спів півнів у містечку. Поступово з байраку стали вибиратися козаки, лаючись на дощовий ранок та коней, які незграбно підіймалися по слизькому схилу байраку. Підлужний відкинув гілку ялини, якою накривався під час дозору, і, осідлавши Орлика, швидко заплигнув на спину коня.

Усі вже вибралися нагору, і, відправивши передову десятку попереду сотні, Петро повів своїх далі, доганяти полк. Не спиняючись, пройшли містечко, змішуючи глиняну грязюку дороги з камінням. Під вечір настигли захисну сотню Кривоноса і, радіючи цій події, стали облаштовуватися на ніч, вишукуючи сухе галуззя для вогнищ, щоб просушити одяг та зігрітися теплою юшкою.

Наступного дня перед обідньою порою підійшли до передмістя Львова. Вибравши місце для табору своєї сотні, Петро поїхав до полковника Кривоноса на звіт про зроблені вивідини.

Андрій старанно готувався до взяття Львова, адже ходили чутки, що тут лишилося багато війська, а місцевий люд також боронитиме своє місто. У Підлужного та двох його друзів уже було дві кольчуги на трьох. Їх роздобув свого часу Санько, і хлопці радились, кому з них одягати кольчуги під час приступу. Вимірявшись на палиці, визначили, що таке право отримали Андрій та Іван, на що Павло зі сміхом сказав:

— Тепер ви будете в мене попереду, а я за вашими спинами лишків битиму.

Підготовка йшла також і в татар. Їх зібралося, як мурашок, часто-густо цілі чорні чамбули снували повз сотню Петра, і було видно, що вони у передчутті доброї здобичі раділи майбутньому приступу міста.

— Бусурмани прокляті, вже ділять польську шкуру. Кожен хоче привезти звідси здобич. Тьху!.. — бурчав Павло Година та плювався кожного разу, коли повз них проносилися татарські сотні.

Перемоги і прорахунки 

Після перемоги повстансько-козацького війська під Пилявцями та Збаражем Богдан Хмельницький повів свої полки далі на захід, розділивши його на дві частини для подальшої зустрічі біля Львова. Він увесь час вів переговори з майбутнім королем Яном Казимиром про визнання автономії звільнених Військом Запорозьким земель, про зміцнення королівської влади над Україною та визнання її рівноправним складником Речі Посполитої.

На той час чимало діячів з української верхівки та майже вся еліта Війська Запорозького пов’язували майбутню долю України з Польщею, а всі біди, як вважалося, йшли від місцевих