Присмак волі - Володимир Кільченський

Андрій слідкував за визволенням полонених, але отця Никодима серед них не впізнавав і, коли виходили останні, швидко підскакав до Петра і з тривогою мовив:

— Пане сотнику! Отця Никодима не було серед людей!

Петро Гусак задумався на хвилинку, потім кивнув головою і звернувся до тлумача:

— Микито, ану поспитай, де ото батюшка? Чому його не випускають?

Тлумач і старший ординець довго щось один одному талдичили, і нарешті Микита крикнув Петрові:

— Кажуть, що він відмовляється звільнятися... Хоче до них перейти, в їхню віру!

Тепер Андрій спитав дозволу у Петра під’їхати до Микити і, під’їхавши, сказав:

— Вимагай у них Євангеліє, і тоді він вийде за тією книгою!

Микита швидко переговорив з ординцем, і той, зі злістю подивившись на Андрія, закивав головою на знак згоди. З’явився Никодим, який неспішно ішов, несучи поперед себе Євангеліє. Підійшовши до козаків, тричі перехрестив святою книгою та благословив християн за визволення.

Привели і старого мурзу. Тепер Петро вимагав ще половину награбованого добра з возами, на що в стані ординців здійнявся ґвалт, і вони стали хапатися за шаблі та заплигувати на коней. Петро крикнув, що в тому разі, коли ординці не віддадуть усього, козаки вб’ють молодого і старого мурзу, а їх усіх посічуть на друзки.

Після таких слів у стані виникла суперечка, та потроху татари стали вгамовуватись і виганяти з табору вози без їздових. Коні покірно виходили, а козаки переймали їх та передавали звільненим людям. Ті швидко мчали геть від цього місця.

Два останніх вози Петро затримав і наказав козакам відігнати убік. Тепер, розв’язавши очі старому і молодому мурзі, відпустили їх до своїх. Старий мурза, зв’язаний, з ганчіркою у роті, почвалав у бік своїх, тримаючись за молодого, а козаки, улюлюкаючи та присвистуючи, вже забирались звідси.

Андрій підскочив до отця Никодима і запропонував йому хутчіше від’їздити з козаками, на що той із задоволенням згодився і, перехрестившись, заліз на воза, не випускаючи з рук Євангеліє.

Козаки без зупину проїхали чималу відстань, і весь цей час Андрій не полишав воза, в якому лежав поранений Санько.

Коли наблизилися до містечка Суховоли, Никодим попросив зупинитися, бо йому треба було йти у монастир. Сотня стала на перепочинок. Андрій, під’їхавши до Петра з прив’язаним до сідла конем свого товариша, промовив:

— Пане сотнику, а що будемо робити з пораненим Саньком? Він увесь палає від жару, не витримає шляху...

Петро Гусак під’їхав до воза з пораненим, приклав руку до його чола, а потім, подумавши, звернувся до отця Никодима:

— Отче, тугу нас поранений, а ви ж людина начитана, знаєте Писання Святе... Чи не спробуєте врятувати його від лихоманки?

Отець Никодим підійшов до воза, на якому лежав поранений Санько, і став дивитися на нього та читати молитву. Потім звернувся до Петра:

— Ти правду кажеш, пане сотнику. Потрібні йому лікування та гарний догляд... Як віддасте, то заберу його з собою в монастир...

Петро на це відповів:

— Отче, забирайте віз і все, що на ньому є, на догляд пораненому. Їдьте з Богом, а нам час вирушати...

Коли Підлужний почув ці слова, у нього відлягло від серця.

Петро Гусак пішов обходити своїх козаків, а Андрій з друзями облаштували воза в дорогу ідо нього прив’язали Воронька, який мирно помахував головою, ніби радіючи, що він іде за хазяїном. Отець Никодим сів на воза за візника, і коні слухняно пішли у напрямку обителі...

До вечора не було ніяких пригод, і сотня знову шукала зручне місце для нічного спочинку. Треба було людей годувати, тож, зупинившись, Петро наказав усім готувати гарячу страву — хвилювався, що люди після декількох важких днів почнуть хворіти. Невдовзі вже задиміли багаття, і нехитра козацька вечеря була готова. Після неї сон зломив Андрія з друзями, і вони тісними гуртами полягали на сухому бадиллі.

Холод осіннього ранку підняв усіх завчасно, і козаки, розпаливши багаття, після холодної ночі заварювали траву, щоб зігріти застигле тіло. До подальшого шляху швидко підготувались і зі сходом сонця вирушили шукати своє військо, яке перебувало десь під Бродами.

Сотня Петра Гусака зайшла у містечко Броди в другій половині дня, але військо Максима Кривоноса вранці вирушило в напрямку Буська. Петро наказав підлеглим влаштовувати собі нічліг просто у містечку, облюбувавши для цього зручне місце на краю Бродів.

Навряд чи у містечку раділи їхній появі, проте й ворожнечі не було. Лише хлопчаки веселилися побіля козаків та розповідали, що перед ними тут були не зовсім хороші козаки. Один із хлопців, якого звали Левком, опустивши голову, невесело промовив:

— Прийшли ваші несподівано, позабирали в нас харчі та горланили цілу ніч. Добре, що вранці вийшли...

Козаки сміялися та заспокоювали дітей, казали, що вони виспівувати не будуть і теж уранці підуть далі, на що той же Левко мовив:

— Якщо ви хороші, то живіть побіля нас... Зате ляхи сюди не пхатимуться. У вас