Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

пережив важливу внутрішню трансформацію: у загальному балансі політичних орієнтацій вплив лівої ідеології дедалі меншав, а на зміну їй приходив правий, консервативний або інтеґральний націоналізм107. За таких умов «повороту направо» ідея національних шлюбів набула дальшої трансформації. Характерним є приклад Осипа Назарука, одного з головних пропаґаторів цієї ідеї у міжвоєнній Галичині. Замолоду він був радикалом і поширював культ Франка. Після Першої світової війни та поразки українських національних змагань у 1917—1923 році він пережив навернення на консервативний християнський націоналізм і закликав, між іншим, до того, щоби «вбити Франка» як носія «найстрашнішого зі всіх світоглядів, які коли-небудь появилися серед людства» ш. Назарук твердив, що міжнаціональні шлюби мають більше неґативних, аніж позитивних сторін, і доводив свою тезу на прикладах декількох галицьких сімей. Він робив, однак, два винятки у цьому правилі: перший стосувався шлюбів у «простому народі», другий — дочок з міжнаціональних шлюбів в інтеліґентському середовищі, наводячи як приклад Мілену Рудницьку, лідерку українського жіночого руху, яка вийшла з мішаного українсько-єврейського шлюбу109. З іншого боку, він застерігав від шлюбів між галицькими українцями, консервативними з натури, та українцями зі Східної України, що виявляють схильність до суспільного «хаосу» (тобто до більшовизму), а тому є нижчим расовим типом. Такі шлюби він уважав бажаними, якщо галицька сторона представлена жінкою. «Галичанин, що ожениться з Наддніпрянкою, без порівняння скорше стратить свій галицький тип, ніж Галичанка, що вийде заміж за Наддніпрянця. Льогічна консеквенція того така, що галицькі мужчини не повинні женитися з Наддніпрянками з висших релігійних і національних причин, але повинні женитися з Галичанками»110.

Чи мав він при цьому на увазі приклад Франкової сім’ї — найпершого «соборного» шлюбу між чоловіком-галичанином і жінкою-наддніпрянкою — залишається невідомим. Франкова жінка Ольга Хоружинська тоді ще доживала свої останні роки. Вона так і не засимілювалася в галицько-українське середовище, зберігаючи сліди російської культури111.

Франкові зусилля змодернізувати стосунки між чоловіком і жінкою принесли певний успіх. Але цей успіх був досить обмеженим. Зайве підтвердження тому — його власне життя. Зрозуміло, що цей проект зазнав краху не тільки з його вини, на те наклалися різні обставини поза його впливом та контролем. Невідповідність між формулами, які він пропонував, і життям, яке йому доводилося прожити, між справжнім й уявним, служила постійною пружиною його творчости. Пам’яткою цьому є, серед іншого, його «Зів’яле листя» - одна з найкращих збірок ліричної поезії в українській і, мабуть, не тільки українській літературі. Одна з цих поезій, номер XVII у Другому жмутку, «Як почуєш вночі край свойого вікна» [2: 151], містить ремінісценцію про одну з його молодечих любовей. Вірш став народною піснею, яку ще й дотепер співають у Галичині на весіллях як нагадування про недовговічність кохання і незбутність сімейного щастя.

Розділ 14

Франко та його євреї

Швинделес Пархенблит, герой назакінченої Франкової поеми «Швьінделеса Пархенблита вандр’івка...»

Нове зеркало, І884,1 (13) марта, №5, с. 2

В українській інтелектуальній історії немає жодного іншого автора, який приділив би єврейським сюжетам більше уваги, ніж це зробив Іван Франко. Багатство єврейської тематики в його творчості різко контрастує з порівняно невеликою кількістю досліджень на цю тему1. Довголітня мовчанка навколо цієї проблеми відображає загальну тенденцію негласної заборони досліджувати єврейські сюжети, що панувала в радянській науці. У Радянській Україні ця тенденція набрала крайнього вияву, порівняно хоч би навіть із балтійськими республіками, де єврейські теми, хай дуже обмежено, але були присутні у місцевих академічних дискурсах2. У конкретному випадку Франкової спадщини це привело до вилучення зі збірок його творів саме тих поезій, оповідань і публіцистичних статтей, написаних на єврейські сюжети3.

Українська гуманітарна наука поза межами СРСР не могла скомпен-сувати цієї вади. До 1939 р. досягнення у цій галузі обмежилися до публікації декількох раніше невідомих статтей Франка та спогадів про нього4, а після 1945 p., уже в еміґрації — до нечисленних й почасти апологетичних, хоча й не позбавлених цікавих спостережень статтей про єврейську проблематику5. На принагідні звертання до постаті Франка у зв’язку з євреями інколи можна натрапити у публікаціях неукраїнських авторів на Заході6, - від доробку науковців з української діяспори ці праці відрізняє те, що все це побіжні згадки (здебільшого в підрядкових примітках), і майже завжди Франка подано як антисеміта7.

Теза про Франків антисемітизм набагато виразніше проявилася у публіцистиці. Дві публікації варті окремої згадки. Першою є непідписана стаття «Франко і жидівське питання», надрукована у «Краківських вістях» під час нацистської окупації, напередодні остаточного знищення галицьких

євреїв. Стаття мала замовний характер і весь її пафос був спрямований на заперечення поширеного образу Франка як філосеміта8. Другою була стаття, надрукована вслід за 100-річним ювілеєм Франка в журналі американських прогресивних євреїв «Vorwarts». її автор на прикладі Франкових повістей із «бориславського циклу», введених до шкільних програм, намагався довести, що радянський уряд цілеспрямовано поширював антисемітизм серед молоді. Франка названо «гайдамакою і правдивим спадкоємцем Хмельницького та Ґонти, що в своїх творах провіщав погроми і знищення жидів», «паскудним погромником», і поставлено на одну дошку з «гайдамакою Нікітою Хрущовим, в жилах якого кипить нечиста кров Богдана Хмельницького»9.

Кожна з цих двох статтей відображає крайню точку у широкому спектрі оцінок Франкового ставлення до євреїв - від щирої юдофілії до радикальної юдофобії. Ця двозначність у трактуванні його поглядів увиразнилася після падіння в Україні комуністичного режиму. Відколи зникла цензура, надруковано й скоментовано більшість Франкових текстів, у яких виразно проступає його прихильне ставлення до євреїв та до сіонізму (див. «Мозаїку»). З іншого боку, дістала нове дихання і тема «Франко як антисеміт»: у публікаціях про «шкідливість євреїв» в Україні можна зустріти поклики на Франка як на класика цієї теми10. Обидва погляди побудовано на вибірковому читанні Франкової спадщини11 — з тією різницею, що у другому випадку публікації мають ще й характер погано замаскованих політичних маніпуляцій12.

Питання «був чи не був Франко антисемітом»13 — важлива, але тільки одна частина теми «Франко та євреї». Не менш важливо показати, як він у своєму ставленні до євреїв констрюював межі уявленої спільноти, що її називав своїм «народом». Франкове життя припало на часи, коли євреї зазнавали сильної трансформації. Вона затирала старе ототожнення євреїв з іудаїзмом і розмивала значення єврейської ідентичности. За нових обставин «єврей» перестав бути тільки самоозначенням. Він був іще й ідентичністю, яку на значні групи людей, переважно засимільованих євреїв, накидали ззовні. Ставлення до єврейського питання визначало межі власної ідентичности. Тому дискусії навколо того, «хто є євреєм» — а особливо, хто є «добрим євреєм», — говорили не так про євреїв, як про самих дискутантів.

Єврейське питання в автономній Галичині

Історію євреїв у