Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Українські революціонери з Росії захоплювали молодих галицьких радикалів. Павлик писав до Драгоманова: «У Вас (хоть і не всі) - люде, а у нас — дрянь. Оттаких би нам у Галичині <...>. Не знаю, кажу Вам, що би я був робив, якби не був познакомився з украйі[н]цями...». Він навіть мав намір одружитися в Україні, щоби жінка не звела його згодом із вибраного шляху76. У Франка, ще під час його роману з Рошкевич, теж пробудилася симпатія до однієї з молодих дівчат, що переїжджали через Львів навчатися на Заході. Він згадував про неї згодом як про «святу», хоча ніколи й не назвав її імені [46: 39З]77.
Галицькі радикали постали під впливом Драгоманова як ліва опозиція до народовців у галицько-українському таборі. Розкол у цьому таборі був ніби відображенням і продовженням внутрішнього поділу у Київській громаді, де радикальній течії Драгоманова протистояла помірковано-ліберальна орієнтація на чолі з Володимиром Антоновичем. У цьому конфлікті Франко займав особливу позицію. Ідейно він був на стороні радикалів. Однак інтституційно з початку 1880-х років він все активніше співпрацював у виданнях галицьких народовців. Франкове ім’я насамперед пов’язувалося з журналом «Зоря», що був покликаний єднати українські таланти обабіч австрійсько-російського кордону. Одним із його найактивніших зв’язкових був Єлисей Кипріянович Трегубов, член Київської громади78. У домі Трегубова Франко проводив значну частину свого часу, коли виїхав до Києва у 1885 р. Тут він познайомився з молодшою сестрою його дружини, Ольгою Хоружинською. Франкові впала в око Ольга, і по поверненні з Києва він на початку серпня 1885 р. звернувся до Трегубова з «делікатною справою» — вияснити, чи Ольга не згодилася би вийти за нього заміж79. Місяць по тому, 4 вересня 1885 p., Франко в листі до Ольги Хоружинської «теоретично і гіпотетично» попросив її руки [48: 542-545]. Ольга не зразу дала відповідь, очікуючи на слово свого опікуна - генерала російського армії, рідного діда по маминій лінії. І лише одержавши наприкінці жовтня 1885 р. його дозвіл, вислала Франкові свою згоду. Ця звістка його дуже втішила; він надіявся, починаючи 30-й рік свого життя, почати своє нове життя, родинне [48: 559].
Сам Франко признавався пізніше, що одружився «без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою і то більш освіченою, курсисткою» [49: 114]. Хоружинська була сиротою з бідної дворянської сім’ї Харківської губернії. За сімейними переказами, її долею та долею трьох її сестер заопікувався сам російський імператор Алєксандр II: таким чином він обіцяв віддячитися їхньому братові, геройськи загиблому під час турецько-російської війни. Ольга закінчила Харківській інститут благородних дівиць, утримуваний коштом царя, а опісля — Вищі жіночі курси при Інституті, що були еквівалентом жіночого університету і давали її право стати вчителькою80.
Ольга Хоружинська, «толстовка» за переконаннями, була досить близькою до російського революційного руху. Франкові приятелі-не-українці з Російської імперії, коли відвідували його пізніше у Львові, згадували про неї як про свою давню знайому81. Однак її симпатії - як вона признавалася в одному з листів до Франка - завжди лежали більше до «малоруського народу». Ще навчаючись у Харкові, вона особливо цікавилася лекціями про Галичину; ця австрійська провінція уявлялася їй як «щось ідеальне»82. Під впливом свого побуту у сімействі Трегубових Ольга Хоружинська пережила щось на зразок національного навернення і пристала до Громади83. Тут вона вперше почула про Франка, і її привабила слава письменника і соціяліста, що йшла за його іменем84.
Сім’я Трегубових ховала від Франка, що Ольга страждає від нервових розладів і що це успадкована хвороба. А Франка й без того гризли сумніви щодо його вибору. Він радився зі своїми львівськими та київськими товаришами, чи женитися йому з закордонною українкою85. Наприкінці
1885 p., після довгих «безсонних ночей та передуманих днів», Франко у листі до Хоружинської проголосив про зрив стосунків, бажаючи, щоб їхнє подружжя «не було обопільним купуванням кота в мішку, щоб весілля наше не було прологом до тяжкої, страшної драми» [48: 591-593].
Ольга Хоружинська згодилася відмінити весілля:
...Я Вамг не навязьіваюсь, я и сама сумею жить и зарабатьівать себі кусокг хліба. По моєму остается одно, если при таком порядке вещей Вві желаете отказаться оті. своей мьісли, то я Вас не удерживаю. И лучше будете, если мьі дадимі. друга, другу покой и расстанемся навсегда86.
Емоційну відповідь нареченої Франко сприйняв як знак, що вона до нього не байдужа: «Після такого доволі грубого подразнення з моєї сторони, - відписав він їй, - показалался мені Ваша щира і ясна душа в гарнім світлі. Раз рішившись іти зо мною в незвісну дорогу, Ви не почуваєте й сумнівів ніяких, хоч знаєте згори, що дорога та трудна» [49: 16]. Важливу роль у дальшому розвитку подій відіграли зовнішні чинники. Його приятель Володимир Коцовський закохався у товаришку Хоружинської Олену Доброграєву. Франко пропонував своїй нареченій переїхати не одній, а з Доброграєвою, «і ми могли б устроїти собі життя дуже гарно в товаристві» [49:17]. Він попав також під непрямий, але досить сильний тиск українських діячів із Києва. Шлюби у середовищі громадівців були продовженням політичної лінії. Драгоманівці, вірні ідеї федералізму, свідомо одружувалися з росіянками, щоб підкреслити, що «вони не шовіністи-українці». Також із росіянками одружувалися «полохливіші українці», щоб у такий спосіб відвести від себе підозри в українофільстві. Тимчасом Володимир Антонович у своїх лекціях з антропології доводив, що подружжя між українцями та росіянами взагалі не можуть бути щасливими. Українці у таких шлюбах нібито культурно понижуються і гинуть для української нації, родина ж завше виходить якось особливо ворожа до українців. Антонович перед тим, як стати істориком, був студентом медицини й лікарем, тому його лекції з антропології сприймалися як особливі варті довіри87.
Тому в шлюбі Івана Франка з Ольгою Хоружинською громадівці- «культурники» бачили перш за все втілення своїх теорій. Найголовнішим було те, що це був перший всеукраїнський «соборний» шлюб, що поєднував двох українців по два боки австрійсько-російського кордону. У тому сенсі цей шлюб мав бути ніби малою моделлю української нації. Ідея поєднати Галичину з «великою Україною» в образі Франка та Хоружинської була лейтмотивом промов і тостів під час їхнього шлюбу в Києві у
