Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Франків шлюб був символом поєднання двох Україн, але в інший спосіб, аніж це задумували його архітекти. Він символізував ті численні культурні відмінності й перешкоди, що пролягали на шляху до порозуміння між «західняками» і «східняками»90. Ці відмінності проявилися ще під час Франкового листування з Хоружинською, до шлюбу: він докоряв їй за брак пунктуальности у листуванні, вважаючи це культурною різницею — бо в Европі і в Галичині так не роблять [48: 557, 591]. Галицьке суспільство сприйняло Ольгу Хоружинську досить насторожено, як «росіянку», і ставило Франкові у докір, що він не одружився з галичанкою91. Франкова дружина видалася галичанам занадто «поступовою» та демократичною у поглядах і поведінці. Через це вона нібито не могла бути доброю господинею, не вміла достосуватися до обмежених фінансових ресурсів, і, в кінцевому рахунку, не змогла дати своєму чоловікові сімейного щастя: «На Україні вона була би зовсім на місці, а в Галичині не вміла дати собі ради»92.
Сімейне життя Франка не було позбавлене радостей. У них народилося четверо дітей. Його дружина була дуже помічною у багатьох громадських справах, і до її порад він дуже часто прислуховувався, покладаючись на її літературні смаки. На перших порах їхні стосунки були позначені любов’ю. Це видно з їх листування93 та з Франкового вірша, написаного півроку після шлюбу [2: 401]. Однак це був єдиний твір, якого він присвятив дружині. Ще під час заручин із Хоружинською Франко закохався в іншу жінку, Целіну Зиґмунтовську94. Закохувався він і пізніше, шукаючи любові поза сім’єю. У кінцевому ж рахунку і Франко, і Хоружинська схильні були вважати свій шлюб катастрофою - що було розплатою за «шлюб без любові, а з доктрини».
Post scriptumДіяльність Франка і Павлика досить легко типологізувати: обидвоє належали до «чоловіків, що займаються фемінізмом». При обговоренні цього типу завжди виникає питання, наскільки щиро це можуть робити чоловіки, і чи не переслідують вони при цьому своїх власних цілей95. Амбівалентність цієї ролі добре помітна у випадку Франка і Павлика. З одного боку, обидвом належать безсумнівні заслуги в зародженні українського жіночого руху в Галичині у 1880-х роках. З іншого ж, вони заперечували самостійну вартість цього руху, намагаючися підпорядкувати його політичним цілям галицького радикалізму. Зрозуміло, що це викликало спротив галицьких українських феміністок. Тому стосунки Франка і Павлика з жіночим рухом були наповнені взаємними розчаруваннями і ресентиментами — й особливо це стосується стосунків Франка і Кобринської96.
Найтривкіший внесок Франко і (меншою мірою) Павлик внесли у формування т.зв. літературного фемінізму — цілого напряму в галицько-українській літературі у 1880—1930-х pp., представленого жінками-ав-торками, що писали часто, хоча й не винятково, на жіночі теми97. їхні твори здебільшого не відзначалися надзвичайним талантом, але самі вони виконували важливу роль зв’язкової ланки між українським демократичним та жіночим рухами. Найбільші заслуги належать тут Юлії Шнайдер, першій галицькій поетці, відомій під псевдонімом Уляна Кравченко. Ця Франкова вихованка стала своєрідною моделлю для наслідування серед молодших жінок. їй же належить активна роль у поширенні культу Франка у міжвоєнні роки98. Однак ані у її творах, ані у творчості інших жінок не зустрічаємо ідей фіктивного чи вільного шлюбу, що ними захоплювалися галицькі радикали у передвоєнних роках.
Наскільки життєздатними були нові форми стосунків між чоловіками і жінками, котрі пропонували галицько-українські радикали? Історія подає лише фраґментарні відомості. їх, однак, достатньо, щоб скласти певні враження і попередні висновки. Вони закладали основи нової ритуальности: один із Франкових товаришів у 1885 р. владив «дивне весілля», без музики, без танців і без дівчат, у колі «веселих і розумних людей», де наречена була вдягнута не в білу сукню, а в народний стрій, а молодий був у звичайному костюмі (Франко виконував на цьому весіллі роль дружби)99. Разом із тим збереглося переконання, що навіть одруження з любові містить у собі небезпеку зради політичних ідеалів, коли за сімейним щастям і достатком чоловік «буржуазіє» («сходить на пана») і втрачається для політичної боротьби100.
Зберегла популярність ідея вільної любові. Радикали безнастанно вели розмови про вільну любов, укладали подружжя на пробу та певний термін, жили з жінками без шлюбу й виховували дітей без хрещення101. Адюльтер, як виглядає, теж не був рідкістю, хоча, зрозуміло, оберігався у таємниці102. Рівно ж маємо приклади соборних шлюбів. Такі шлюби уклали один із лідерів радикального руху Теофіль Окуневський та близький до радикалів депутат віденського парламенту Роман Яросевич103. Немає однак жодної вістки про спробу зреалізувати у Галичині формулу сімейної комуни104.
Можна припустити, що фраґментарність цих відомостей сама собою є доказом марґінальности нових форм шлюбу: вони виконували радше роль маркера лівого політичного середовища, аніж моделі, придатної для наслідування у ширших масштабах. Посереднім доказом цього може послужити культ Франка, що склався в Галичині ще за його життя, а розквітнув по його смерті. Серед численних публікацій на тему його біографій і його діяльности не знаходимо жодної, де говорилось би про роль Франка у пропаґанді нових форм шлюбу і сексуальних відносин. Ця тема була і, значною мірою, залишається табуйованою.
З ідеї вільного шлюбу ще за життя Франка і Павлика більше практикували другу її частину, а саме право на розлучення. Вже в останніх десятиліттях перед Першою світовою війною можна було запримітити щораз більше ослаблення міцности сімей. Відтоді й протягом усього міжвоєнного часу одружень меншало з року на рік, а розлучень через «непоборну відразу» щораз більшало. І в період короткого існування ЗУНР у 1919 р. у Станиславові не хто інший, як радикал Кирило Трильовський, учень і послідовник Франка, висунув проект закону, що дозволяв би повне розлучення й усував перешкоди для нового подружжя з причин священичих чи чернечих обітниць. Однак через воєнні дії цей закон не потрапив у порядок денний західноукраїнського парламенту105.
Утвердження нової тенденції не визначалося ані впливом ідеології та практики галицьких радикалів, ані змінами австрійського цивільного чи католицького церковного кодексу. Обидва кодекси діяли тут навіть і після розпаду Австро-Угорської імперії у міжвоєнній Польщі (1919-1939) та під час нацистської окупації Галичини (1941-1944). Збільшення частоти розлучень було радше виявом Zeitgeist: поширення т.зв. модерної цивілізації та пов’язаного з нею нахилу модерної людини до матеріяльної культури, а також двох воєн. Особливу роль відігравала дедалі більша можливість для жінки знайти працю і в такий спосіб усамостійнитися економічно106.
У ці роки український національний рух
