Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
На Ольгу чекало, однак, велике розчарування. Зразу по зустрічі з нею Франка ув’язнили. Це був один із найтрагічніших моментів у його житті. В ув’язненні він тяжко захворів і через небажання властей взяти до уваги його стан здоров’я опинився на волосок від смерти. За цих умов він доходить остаточного рішення не плекати жодних ілюзій і забути ідею фіктивного шлюбу57. Так принаймні він пише до Ольги Рошкевич. Залишається неясним, чи не скористався Франко своїм ув’язненням як приводом для розриву стосунків58.
У кожному разі, Ольга Рошкевич іще довго боролася за своє кохання, не вірячи, що Франко виявився не готовим прийняти її велику особисту жертву. Вони листувалися, а в 1884 р. навіть іще раз зустрілися втрьох, разом із Володимиром Озаркевичем, на балі у Коломиї. Однак уперте небажання Франка пристати на формулу Чернишевського привело до того, що з часом шлюб Рошкевич з Озаркевичем перейшов у нормальне русло. Гора подушок між ними зникла. У 1886 р. вона народила сина Івана, названого, правдоподібно, на честь Франка59. До кінця свого життя Ольга Рошкевич, однак, мала «жаль на Франка, що він її щиро не любив, якщо загнав її в многі великі прикрості»60.
Під час побуту у коломийській тюрмі Франко прийняв нове рішення — одружитися з Павликовою сестрою Анною, що пішла дорогою брата й була заарештована за участь у соціялістичній пропаґанді. Франко був досить скептичним щодо її особистих якостей і не почував до неї любові. Йому, однак, подобалася, хоч і з певними застереженнями, її велика стаття «Мої й людські гріхи», у якій вона розказувала про своє навернення на соціялізм і ті утиски, що їх мусила витерпіти від влади за свої переконання. Тому він рішився одружитися «не по любові, а по приязні» [48: 101, 133, 242].
Позбавлені стабільних джерел до існування, Франко, Павлик із сестрою та ще один герой львівського процесу Остап Терлецький наймали разом у Львові спільну квартиру — що само по собі було серйозним викликом суспільній моралі. Вони мріяли про жінок, які могли би стати осередком їхнього товариства, на зразок «французьких геніяльних женщин: мадам Роллан, Рекамьє, [де] Сталь і др.». Анна Павлик не могла виконувати цю роль через свою обмеженість, але вона мала іншу перевагу: вона була єдиною жінкою у цьому товаристві. Вона була готовим і єдиним об’єктом для шлюбу нового типу - шлюбу «не по любові, а по ідеї». За її руку старалися Остап Терлецький та селянин-соціяліст Антін Мельник із Дрогобицького повіту61. Анна відмовила обидвом, надавши перевагу Франкові.
З початку 1879 р. товариство розпалося: Михайло Павлик виїхав до Женеви, щоб уникнути нового ув’язнення, а Анна — до свого рідного села. Але з літа 1880 р. Франко та Анна Павлик починають обговорювати ідею шлюбу62. Анна Павлик чекала від Франка освідчення, але сама говорити перша не наважується: їй не випадало. Франко признавався Михайлові Павлику, що він старається себе пересилити, стільки міг, «щоб женитьба наша була по можности скріплена і любовю, але доси не встиг» [48: 283]. Розв’язка наступила на початку весни 1881 p., коли Франко через брак коштів до життя виїхав до свого рідного села Нагуєвичів, без надії коли-небудь повернутися до Львова. Десь у тому самому часі Анна Павлик повідомляє братові, що не хоче більше шлюбу з Франком63.
Ще під час побуту у Львові Франко зблизився з групою соціялістів у Станиславові. Це знайомство привело його до нового роману, з сестрою одного зі станиславівських соціялістів Юзею Дзвонковською. її покійний батько був збіднілим польським поміщиком з Російської імперії, який брав участь у повстанні 1863 р. і після поразки рятувався втечею у Галичину. Юзя Дзвонковська відзначалася надзвичайною вродою, і Франко закохався у неї з першого погляду. Однак вона ніколи не відповіла йому взаємністю. Причин її холодности так і не вдалося встановити: за однією версією, її відштовхувала зовнішність Франка, за іншою — його низький соціяльний статус і те, що він не був поляком. Правдоподібно, жодна з версій не відповідала дійсності, й головна причина полягала у її невиліковній хворобі (туберкульозі), що змушувало Юзю Дзвонковську думати про швидку смерть і відмовляти всім закоханим у неї. Франко однак не думав здаватися: він уклав план, зі згоди свого вітчима, продати свою частину батьківського спадку і виручені гроші вкласти у заборгований маєток Дзвонковських. Цей маєток мав би послужити основою нової общини, де, окрім нього та Дзвонковської, мало би знайтися місце для Павлика з сестрою64.
Відмова Дзвонковської додалася до життєвих скрут, що їх переживав у тому часі Іван Франко. Він наближався до свого 30-річчя, не маючи ані постійної праці, ані сім’ї. У його листах ближче до середини 1880-х років повторюються декілька тем: самотність, нестерпність умов існування, відчуття близького кінця. Він гарячково шукав наречену, щоби перед смертю зазнати сімейного щастя. Однак навіть у гарячкових пошуках видно раціональний вибір: він обмежувавався до тієї єдиної категорії інтеліґентних жінок, самостійність яких галицьке суспільство толерувало — а саме вчительок. Наприкінці 1883 p., коли справа з Дзвонковською ще не була розв’язана, він познайомився з вчителькою Юлією Шнайдер, а декілька місяців по тому — з двома іншими вчительками, Климентиною Попович65 та Ольгою Білинською66. До літа 1884 р. він пропонував руку кожній з ній, й серед публіки ходили чутки про його шлюб67. Жодна з цих пропозицій не принесла результату, бо базувалися не на глибшому почутті, а радше на розрахунку, а він не міг бути вдалим, бо матеріяльне становище ані Франка, ані його наречених, що працювали сільськими вчительками, не було забезпеченим. Користаючи зі своїх зв’язків у народовецькому середовищі, Франко пробував найти для Юлії Шнайдер та Климентини Попович працю у Львові, але тривких результатів ці спроби не
