Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Лімбах часто приходив до Франка, випозичаючи у нього книжки з західної літератури. Через нього Франко знайомився зі світом засимі-льованих євреїв, яких було досить багато у Дрогобичі.

Вступивши у Львівський університет, Франко на якийсь час утратив ближчі контакти з євреями. Серед студентів, які разом з ним записувалися на філологічні курси, євреїв не було. Так само не було їх у тих студентських товариствах, членом яких був Франко [Мозаїка: 347]. Тогочасне русько-українське студентське середовище не було вільне від антисемітських упереджень. Журнал «Друг», іще перед наверненням його редакції в українство, рекламував видання перекладу Талмуда популярно для народу, щоб народ знав, що «жиди думають о нас, в які сіти діявольські усилують запутати каждого християнина»48.

Поновлення контактів Франка з єврейським світом пов’язано з початками його соціялістичної діяльности. Галицький соціялістичний комітет, утворений навколо газети «Ргаса», поклав собі за мету утворити русько-польсько-єврейську робітничо-селянську партію. Відповідно, соціялістичну пропаґанду належало вести мовами всіх цих груп. Це була ідея, що сильно відбігала від практики й ідеології більшости європейських соціялістичних рухів. Вони відкидали потребу окремих організацій та окремих видань для пролетаріяту «неісторичних націй» — якими, у випадку Галичини, були русини та євреї. Натомість позиція галицького соціялістичного комітету імпліцитно визнавала євреїв за окрему націю та ставила їх на один рівень з іншими народами. Вірогідно, ця ідея не належала Франкові чи ще комусь із редакції «Ргасу» — тут напевно позначився вплив Драгоманова, який в еміґрації вів «культурні війни» з польськими та російськими революціонерами-соціялістами за право «неісторичних націй» на власний соціялістичний рух. Але Франко був одним із найпалкіших її пропаґандистів, про що свідчить, зокрема, його популярний виклад програми галицьких соціялістів «Чого хоче галицька соціялістична громада?». Мало того: Франко доклався до налагодження зв’язків із єврейським робітничим середовищем. У редакції працювало двоє євреїв: брати Людвік та Адольф Інлєндери. Франко тісно з ними дружив, а Людвіка характеризував згодом як «щирого приятеля нашої народности, чоловіка наскрізь чесного і з широкою освітою»49. Проте, як і інші «поступові євреї», брати Інлєндери не надавалися до ролі пропаґандистів серед незасимільованої єврейської бідноти. Як признавався Адольф Інлєндер у листі до Михайла Павлика (5 червня 1880 p.),

Поступових євреїв, котрі могли би зреалізувати проект створення окремого жидівського нурту серед робочих євреїв, немає: ті, що є, не можуть називатися євреями, бо не мають відношення до загалу євреїв, а власне з єврейським пролетаріятом, а навіть не могли би з ним порозумітися, бо не знають ані мови, ані звичаїв50.

Парадоксальним чином саме Іван Франко завдяки доброму знанню їдишу найбільше приклався до забезпечення «єврейського напрямку» у діяльності галицьких соціялістів, передусім у Бориславі. За час свого вимушеного побуту в околицях Дрогобича у 1881-1883 р. Франко записав пісню, що ходила серед місцевої єврейської бідноти («капцанів») — і він трактував її як знак появи серед єврейського пролетаріяту класового почуття)51.

Приклади українсько-польсько-єврейської співпраці на соціялістичному ґрунті виглядали аномалією на загальному тлі суспільно-політичного життя у Галичині. Антисемітські настрої заторкнули, зокрема, всі орієнтації всередині русько-українського табору. Лідер народовців о. Степан Качала писав у брошурі «Політика русинів» (1873), що у стосунках із євреями справа стоїть не так про захист своїх справ, як про саме існування українського народу — настільки швидко він позбавляється своєї власности через єврейські «підступні дії»52. Священик-русофіл Іван Наумович безпосередньо пов’язував із єврейськими впливами ступінь деморалізації русько-українського селянства. Найменше її, писав він, серед лемків, найзахіднішої руської етнічної групи, де дуже мало євреїв. Там мало чули про злодія чи шахрая, і значно менше пияцтва, яке точить «здорове тіло Галицької Руси». Натомість найбільше здеморалізованою є Гуцульщина — русини називали її колись своєю «Палестиною, молоком і медом текущею», а тепер це вже справді Палестина Єврейська53. Таке спостереження поділяв соціяліст Михайло Павлик, що сам походив із Гуцульщини. У 1876 р. він писав: «Біда може бути вже незадовго у Галичині із жидами: бачу се і знаю з того, що наші люде кажуть»54.

Поширення антисемітських настроїв відзначали й сторонні спостерігачі. Олександр Кониський, відвідавши у 1886 р. Галичину, писав у подорожніх нотатках, що хоча релігійної нетерпимости між місцевим християнським і єврейським населенням непомітно, але і поляки, і русини не люблять євреїв. Нелюбов русина глибша і часом виражається у прямому насильстві — бо назагал селяни-поляки рідше стикаються з євреями, аніж русинські селяни. Але коріння антисемітизму в тих і в тих однакові: економічна експлуатація:

Все известньїе наблюдатели бьіта гуцулов, особенно приходские священники, единогласно утверждают, что евреи внесли в среду гуцулов страшную деморализацию и уничтожают их благосостояние. В самом деле, в течении каких-нибудь десяти лет в гуцульских поселеннях, особенно, напр., в Жабьем, так размножились евреи, что составляют около 15% всего городского населення. «Где появляется еврей, — говорили мне весьма многие компетентньїе люди, — там появляется среди гуцулов и бойков пьянство, разврат и крайняя бедность!»55

Серед галицьких селян у другій половині XIX століття побутувала віра, що нібито наближається день відплати, коли всіх євреїв буде вбито. Селяни плекали надії на новий прихід армії російського царя, що нібито мав дати селянству землю польських панів і дозволити бити євреїв. Михайло Драгоманов після свого візиту до Галичини у 1875 р. згадував слова одного гуцула про майбутню «війну на жидів», котру «може Бог дасть та св. Микола»56.

У кожному разі, як писав у 1884 р. анонімний автор зі Львова, антисемітизм є універсальним почуванням, його поділяють усі, від найбіднішого чоловіка до спадкоємця трону, архікнязя Рудольфа, - і цитував його недавнє висловлювання, що стосувалося євреїв північної Угорщини (теперішнього українського Закарпаття): «Жиючи між простим але чесним народом руським, розпоряджаються після своєї волі і як їм догідніше, а визискуючи його на кожнім кроці і проходячи до власти над ним, провадять єго до погибелі і заким його в ню кинуть, кажуть собі ще служити». Автор кореспонденції радив у Галичині жидам «сидіти тихо і задовольнятися тим, що всі против них виступають єще в леґальний спосіб, маючи тим більше приклад, що в інших краях цілком в інший старано ся їх позбути, як напр. в Росії, Німеччині, або на Уграх, тим більше, що тут, в Галичині, збанок уже переповненний»57.

Звичайно, всі ці заяви треба брати з великим застереженням: вони засвідчують радше тогочасні гадки християнського населення, ніж реальне становище58. Важливо однак зауважити, що, популяризуючи русько-єврейську солідарність, Франко заходив у різку суперечність із панівними настроями. Тому не дивно, що його самого та його приятелів називали «жидівськими запроданцями, жидівськими слугами, жидівськими спільниками і Бог зна ще якими жидівськими рідними братами»59, а самого Франка вважали напівєвреєм60.