Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Емансипація й асиміляція збудили віру, що покращання суспільно-економічних умов покінчить з ізоляцією євреїв — подібно, як зліквідування панщини вселяло надії на інтеграцію селян у модерне суспільство. Для молодого емансипованого покоління галицьких євреїв 1880-х років це було так само певно, як переконання марксистів у перемозі пролетарської революції27. До певної міри ці надії мали під собою підставу. В останні десятиліття XIX ст. можна говорити про щось на зразок ексодусу з традиційного іудейського суспільства, головно молодих людей, сповнених амбіцій зробити секулярну кар’єру28.
Іронія ситуації полягала в тому, що ліберальні нововведення не завжди послаблювали напруженість у стосунках між євреями та неєвреями. За приклад можна взяти поширення лихви. Закони 14 червня і 1 листопада 1868 р. дозволяли лихварям брати довільний відсоток за позику, а селянам -вільно розпоряджатися своїми господарствами. Селяни мали постійну потребу в грошах: щоб сплатити щораз більші податки, прогодувати сім’ю у час передднівку, справити хрестини, весілля чи похорони тощо. Найчастіше єврей був єдиним, до кого можна було звернутися по допомогу. Оскільки формально ніяких обмежень не існувало, кредитор брав високий відсоток, часто — вищий, аніж ті прибутки, які могло приносити селянське господарство. У результаті лихварство і ліцитації - продаж господарств за борги — стали одними із найбільших соціяльних лих пореформенного села29.
Трансформація традиційних ролей єврейського та неєврейського населення створювала нові поля конфлікту. Скуповування євреями земель у селян і поміщиків, з одного боку, і виникнення християнських торговельних кооперативів на селі, з другого, створювало враження, що кожна група вдирається в життєвий простір іншої і загрожує самим підставам її існування30.
Під кінець XIX ст. образи «типового галичанина» слабо відображали нові суспільні умови, бо галицьке єврейство було вже далеко не однорідним. Соціяльно та культурно від нього відокремлювалися сім’ї багатих секуляризованих банкірів, підприємців, великих землевласників і щодалі більша верства представників «вільних професій»: лікарів, адвокатів і світської інтеліґенції. Тоді як соціяльна структура руського суспільства істотно не змінилася: головною фігурою тут залишався селянин, у ремеслі - тип дрібного ремісника, а чиновники становили лише 0,4% (у 12 разів менше, аніж серед євреїв!)31. Різниці у темпах та характері соціяльної трансформації створювали враження «єврейського успіху» чи «єврейської змови» — відповідно до того, як був наставлений спостерігач. Це почуття було тим гострішим, що політично євреї залишалися дуже малозначущою силою, а тому «єврейський успіх» посилював підозру у «єврейській змові».
За таких обставин неважко зрозуміти, чому так швидко утверджувалася в Галичині ідеологія антисемітизму. Перші програмові антисемітські праці - «Про метод і цілі досліджень єврейського питання» Теофіла Ме-руновіча (1879)32 — появилися тут одночасно з німецькими публікаціями, від яких починають відлік модерного антисемітизму («Шлях до перемоги німецькости над єврейськістю» Вільгельма Мара)33. На початку 1880-х pp. антисемітизм, як твердили львівські засимільовані євреї, проник у кожний закуток галицького життя34. Антисемітизм особливо активно використовувався як засіб політичної мобілізації селянства, як польського, так і руського35. А від кінця XIX ст. стає серцевиною в ідеології та практиці ендеції — партії польських націонал-демократів, дебют якої на політичній сцені знаменував перехід польського націоналізму на стежку етнічної ксенофобії36.
Характеризуючи єврейське питання в Галичині, треба, однак, пам’ятати, що попри сильну напруженість у стосунках між євреями, поляками та русинами (у певні моменти її можна було означити як взаємоненависть) аж до Першої світової війни тут, на відміну від сусідніх земель Російської імперії та угорської частини Габсбурзької монархії, ніколи не доходило до масових масштабних погромів37. Причини цього галицького феномена потребують окремого дослідження. Дві з них, однак, очевидні. Першою є існування розбудованого політичного і публічного життя, що, ніби громовідхильник, переводили частину конфлікту в леґальну сферу й тим зменшували напруженість. Іншою була тенденція, спільна для всіх багатоетнічних реґіонів, де потреба протистояти сильнішому суперникові змушувала слабші сторони до компромісів між собою38. Такою була природа русько-єврейського компромісу. Вперше такий союз уклався під час виборів до галицького сойму у 1873 р. Мірою того, як наприкінці XIX ст. у Галичині став міцніти польський антисемітизм, а в єврейському та руському таборі - відповідно, сіоністський та український рухи, складалися умови для тривкішого українсько-єврейського союзу, побудованого на антагонізмі до спільного ворога, польського націоналізму. У 1907 р. у віденському парламенті дійшло до безпрецедентного випадку, коли український посол Юліян Романчук поставив вимогу визнати євреїв окремою нацією39. У ширшому ж контексті, динаміка стосунків усередині галицького етнічного трикутника набирала щораз більшого значення для майбутнього геополітичного влаштування всієї Східної та Центральної Европи. Іван Франко був безперечним лідером у розвитку української ідентичности, а артикуляція цієї ідентичности у його випадку тісно пов’язана з пошуками відповідей на єврейське питання - що й робить Франкову біографію таким важливим об’єктом дослідження з перспективи історії українсько-єврейських відносин.
Франків досвід молодих літ
Перед русько-українськими, польськими та єврейськими діячами стояв важливий виклик: як змобілізувати під свої прапори малописьменне, бідне і здебільшого байдуже до світу «високої політики» населення? Очевидною відповіддю було - використати наявні соціяльні, релігійні та етнічні відмінності, надаючи їм ідеологічного значення. Завданням інтелігенції було змінімалізувати відмінності всередині власної національної чи соціяльної спільноти (яку треба було ще збудувати!) та змаксималізувати її дійсні чи уявні відмінності від інших.
Фольклорні збірки, що дійшли до нас від цього часу, показують, що масова свідомість галицьких русинів містила багатий матеріял для конструювання такої дистанції щодо євреїв. Свідченням цього є приказки на єврейську тематику, що їх Франко записав й опублікував в окремому томі «Етнографічного збірника». Короткий реєстр антиєврейських стереотипів, складений на підставі цих приказок, виглядає так: євреї боягузливі та недоумкуваті, не вміють виконати найпростішої селянської роботи. Вони прибрали до рук усю торгівлю, а що ведуть її нечесно, то єврей є синонімом шахрая. Вони «нечисті», геть усі уражені заразними хворобами
