Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Нові звички і нова мораль неминуче пробивали собі шлях у галицьке суспільство. Однією з перших пробоїн був ліберальний австрійський сімейний кодекс 1868 р. Він розширював перелік причин, які дозволяли розлучення, і серед них називав — хоча з певними застереженнями — таку, як узаємна «непоборна відраза» подружжя. Це означало, серед іншого, що закон визнає за норму шлюб, заснований на емоційному зв’язку. Римо- і греко-католицька церкви протестували проти ліберального законодавства і погрожували порушникам канонічного права відмовою у святих таїнствах. Однак закон встановлював важливий прецедент, що не припинив діяти навіть і після розвалу Австро-Угорської імперії. Тим самим він повільно, але певно ослаблював непорушність шлюбу34.

Інші зміни були спричинені поширенням споживацьких настроїв. Потік фабричних виробів, що рушив у Галичину із західних промислових провінцій Австро-Угорської імперії після прокладення сюди залізниці, провокував моду на одяг, прикраси, кухню. Якщо раніше священицькі сім’ї вдовільнялися простим дерев’яним умеблюванням, то у 1880-х роках його можна було побачити хіба винесеним до передпокою, кухні чи сіней, тоді як у кімнатах уже розташувалися фабричні меблі. Жінки і дочки священиків міняли простий одяг домашнього виробництва на модні віденські та паризькі сукні. І не лише власного охотою: священицькі сини-студенти, живучи по містах, критично, а то й насмішкувато поглядали на своїх «селючок» -сестер: невдоволені їхнім одягом, манерою, освітою, вони ставили їм за приклад міських панночок. Результатом було, серед іншого, бажання освічених хлопців одружуватися з міщанками. За таких умов самого лише багатства та суворого дотримання моралі вже було замало, щоби залишатися привабливою нареченою. Належало знати мови, вміти малювати і грати на музичному інструменті, читати і знати модну літературу. А це передбачало розбудову системи жіночої освіти, можливості якої у Галичині були дуже обмеженими. З іншого боку, потреба нареченої виглядати освіченою суперечила загальній думці, що освічена жінка не може бути доброю матір’ю та господинею. У галицькому високому світі у 1870—1880-х pp. поширився зневажливо-образливий термін «емансипантки» — так називали дівчат, які поводяться «ненормально» і завертають собі голову різними «новійшими теоріями»35.

На шлюбній політиці позначилося проникнення у Галичину нової літератури і модерних ідеологій. Читання французьких та інших західних романів розпалювало у молодих дівчат бажання романтичної любові. Захоплення творами мадам де Сталь, Жорж Санд, Шарлоти Бронте і знайомство з працями позитивістів приводило до розуміння принизливого становища жінки у суспільстві й до бажання виправити цю несправедливість36. Поширення націоналізму теж входило у конфлікт із тогочасними нормами. Цей конфлікт можна показати на прикладі міжетнічних шлюбів. Такі шлюби були рідкісними на селі, але поширеними у містах, особливо у столичному Львові, де частка їх коливалася між однією і двома третинами (див. таблицю 8). Розвиток русько-українського руху змушував ставити собі запитання: чи може руський патріот одружитися з полькою? Існувало переконання, що жінка-полька засимілює не лише дітей, але й чоловіка, а тому він пропаде для «національної справи». Тому члени руської учнівської громади у Дрогобицькій гімназії 1860-х років складали клятву «заради добра Русі» одружуватися тільки з руською дівчиною37. Володимир Барвінський у вірші, надрукованому у студентському журналі «Друг» у 1876 р. просив не сміятися з нього за те, що він «ляшку полюбив»38.

Русько-польський антагонізм набирав виміру протиставлення між традицією й емансипацією. Дочок із руських священицьких і міщанських сімей, які слідували за культурними зразками більш емансипованих польських дівчат, називали «Бандами» (за поширеним польським жіночим ім’ям). Вони були предметом численних карикатур у руських газетах і журналах.

Вважалося, що «Ванди» не бажають одружуватися з греко-католицькими священиками, більшість часу проводять за грою на фортепіяно, читанням «любовних романів» і уникають домашню роботу39.

Руська сім’я повинна була стати бастіоном руської нації. Молоді дівчата, яко майбутні матері й виховательки дітей, покликані були до особливо важливої ролі: бути скелею, «на которой основьівается храм будущей славьі», а «разбуждение духа в сердцах женских єсть першою палядією будучности»40. Одним із головних завдань русько-українського руху вважалося вирвати з рук «руських красавиц» польську художню літературу й дати натомість власну національну белетристику.

Ідеологія та практика націоналізму не так усувала «жіночу неволю», як видозміняла її. До традиційних ролей «мати-дружина» додавалася ще роль «патріотки», хоча самостійного значення вона не мала: жінка повинна була виконувати її тією мірою, якою вона була дружиною патріота і матір’ю виховуваних у патріотичному дусі дітей. У кінцевому рахунку, чоловіки, що виступали за участь жінок у національному русі, робили це на власних умовах і ставили власні цілі41. За таких обставин багато найактивніших жінок не могли залишатися у національному русі й переходили до радикальнішого соціялістичного. Такою була доля українських дівчат, що вчилися за кордоном: як твердив Драгоманов, серед російської жіночої студентської громади у Цюриху не було й духа українства, хоча 75% студенток походило з українських губерній42. У галицькому випадку подібною була доля першої русько-української феміністки Наталі Кобринської: вихована у патріотичній сім’ї і рано впроваджена до публічної діяльности, з часом вона дійшла переконання, що національна боротьба є «безпідставною, непотрібною стратою часу». І лише чутки про соціялістичний процес над молодими руськими соціялістами, а потім читання Франка допомогло їй перебороти «вузький націоналізм» та сформувати переконання про потребу оперти свою феміністичну діяльність на національному ґрунті43.

Оскільки Франко сам був пропаґатором нових ідей, то це робило його дуже привабливим в очах багатьох жінок із пробудженим бажанням до освіти і поступу. Дебютом Франка і Павлика на політичній сцені став соціялістичний процес 1878 року, коли обидвоє сиділи на лаві оскаржених і були осуджені за участь у нібито нелеґальному товаристві. Скандал викликали не лише їхні соціалістичні погляди, але й виступ підсудного Павлика на тему «вільної любові». Цей виступ шокував публіку, в тому числі й прихильну до заарештованих, і став предметом для анекдотів. Найбільше збурив приклад, яким Павлик арґументував ідею «вільноїлюбові»: статеві стосунки між людьми мають бути як «серед пташок»44.

Франко і Павлик повели фронтальну атаку на тогочасну ідею та практику шлюбу, особливо на ту другорядну і принизливу роль, що на «цвинтарі, котрий звуть сім’єю» (вислів Павлика)45, відіграє жінка. Шлюб, на їхню думку, має бути рівноправним союзом, скріпленим почуттям любові. Вірний своїм новим переконанням, Павлик ставив відносини селянської молоді у приклад. Ці відносини, на його думку, є набагато шляхетніші і щиріші супроти облудности стосунків між «панянками» і їхніми «амантами».

Сільська любов проявляється нераз ніжніше, хоть правда, й мужніше, ніж можуть собі подумати люде вищих станів <...>. По всьому видно, що мужик не підняв би такого крику проти зрівняння жінок з мужчинами, як це чинить загал мужчин у вищих верствах46.

Перед в атаці на тогочасні стосунки