Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Нагадаймо, що з усіх двох мужчин і трьох жінок, які були його справжніми чи названими батьками, жодна особа не дотрималася року жалоби по смерті свого партнера, як того вимагала церква: батько Яків Франко одружився два тижні по смерті своєї першої жінки; мати Марія Кульчицька — півроку по смерті свого чоловіка; по її смерті її чоловік Гринь Гаврилик одружився за два з половиною тижні. Шлюб між рідними батьками Франка мав всі ознаки шлюбу з розрахунку. Ми не знаємо достаменно, чи до цього розрахунку додавався емоційний зв’язок. Цьому могла перешкоджати велика різниця віку між ними. З іншого боку, не збереглося жодного свідчення, що батько Франка коли-небудь виявив до своєї жінки силу чи грубість. У кожному разі, якщо в основі їхнього шлюбу лежав розрахунок, то цей розрахунок виявився вдалим: Франкова мати одружилася з мужчиною, що мав м’яку і добру вдачу, жила у заможній сім’ї, користалася з допомоги слуг і наймитів і, головне, дуже швидко народила підстаркуватому чоловікові синів-спадкоємців. Навіть коли між батьками не було любові, то залишалося місце для погідних стосунків — що в принципі відповідало тодішнім уявленням про ідеальну сім’ю.

Всередині сім’ї чуттєво-емоційний зв’язок найчастіше укладався на лінії «мати - діти». Однак і тут господарська конечність брала своє. Господарські обов’язки жінки могли ставати на заваді материнським; час, що його жінка впродовж дня спромогалася приділити дитині, був порівняно малий. Догляд за меншими доручали старшим дітям (рідним або найближчих родичів) та бабусі. «Народна педагогіка» перебачала як заохочування, так і фізичне покарання дітей, і цей обов’язок знову ж таки лягав головно на матір. За обставин, коли контакт матері й дитини міг бути обмежений у часі й нерідко діставав неґативне емоційне забарвлення, чуттєвий зв’язок міг послаблюватися, навіть набирати неґативних ознак20.

Дещо з цього бачимо й у сім’ї Франкових батьків. Франко писав, що мати передчасно померла через тяжку працю [1: 74]. Він не міг претендувати на виняткову увагу матері — тим більше, що до моменту, коли його віддали до школи, вона народила ще чотирьох дітей. Коли мати йшла в поле, він залишався або сам у хаті, або за ним доглядала старша двоюрідна сестра. Багато часу він провадив у родині своєї бабусі у Ясениці Сільній, а після початку навчання у Дрогобичі поза канікулами бував удома досить рідко. Оповідання про «малого Мирона» містять натяки на материну роздратованість «дивною» поведінкою сина [15: 69-70].

Усе це могло затьмарити стосунки Франка з матір’ю. Але у його пам’яті мати залишилася наскрізь позитивним образом. Він щиро і глибоко любив її. Про це він, зокрема, писав, згадуючи про обставини її смерти:

Було се в р. 1872 [насправді у 1873 р. — Я.Г., саме пополудні в суботу перед зеленими святами. Женщина, про котру бесіда, — моя мама — лежала в передсмертних муках, конаюча. Рано в суботу я сидів у школі, і мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8 до 12 години. Прийшовши на станцію (в Дрогобичі), я почув — ну, що почув, не знаю. Знаю тільки то, що був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзирався, тільки, почувши, що мама вмирає, як стій побіг піхотою до Нагуєвич. Я прибіг пополудні, мокрий до нитки і застав маму конаючу. Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи й слова, — я тільки дрожав, ані сльозинки не капнуло з моїх очей. Як виглядало тоді моє лице, не знаю. На другий день рано мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою (я спав), і тота жінка передали ми ось які слова: «Боже-боже, — казали небіжка, — мій Іванцьо прибіг з Дро-гобичьи, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що господи! Що я йому зробила злого?». [48: 96]

Франко згадував про цей епізод, щоби проілюструвати специфічну - як він думав — рису своєї любові до жінок: «коли любов або яке інше глибоке почуття мене найсильніше опановує, я тоді наймилішій особі справляю біль» [48: 95]. На підтвердження цього описав історію смерти ще однієї жінки, «котру я любив, і котра мене дуже-дуже любила» - своєї двоюрідної сестри-няньки Марисі Франко:

Я ще й досі нагадую її низеньку стать, веселий, дрибітливий голос, добродушне лице, — я її дуже любив. Вона також умерла, і то вмерла з дуже прикрим чуттям зглядом мене. Вона вмерла на холеру. Кілька разів під час самої холери вона, ще здорова, просила мене: «Прийди, Іванчику, як я заслабну (тоді кождий говорив “заслабну”, бо не знав “ни дня, ни часа”), аби-м тя бодай перед смертев увиділа!». Я ходив по хатах чужих людей, де вмирали, — а прийшов післанець з села, що Марися заслабла, і почав мене просити, щоби-м ішов, бо мя конче хоче видіти, — я — не знати чому, відказався, не хотів іти. Три рази приходив післанець і просив, трохи не плакав, — ні, я не пішов та й не пішов. За четвертим разом прийшов сказати, що Марися вмерла. «Дуже, — каже, — небіжка жьилувала». Ти знаєш, які важкі ті слова! Я тоді почув цілу їх вагу, як є-м на другий день, побачив жалісне, болісно скривлене Марисине лице, на котрім немов пристив той жаль, який я причинив їй до послідних, предсмертних мук! [48: 96—97]

Обидва фраґменти походять з листа Франка до свого першого кохання, священицької дочки Ольги Рошкевич. До того часу коло жінок, яких він по-справжньому кохав, обмежувалося лише членами його сім’ї. За спогадами односельців, малим хлопчаком він брав участь у забавах, що їх організовували дівчата ходачкової шляхти у хаті його бабусі Людвіки Кульчицької. Ця забава проходила так:

В печі горів огонь, а малий Франко брав митку з калинника на патик, держав її над огнем і так казав:

Чому ся Гусак не пече?

Бо з него смалець не тече.

Тоді смалець потече,

Коли дівки поцілують мене в лице.

Тоді всі дівчата мусили йти цілувати його, бо інакше він бив миткою по обличчі. Під час такої забави стара бабка Людвіка сміялася і тішилася разом із своїм внуком21.

Такі забави є важливим моментом соціялізації і здобування сексуального досвіду для сільської молоді. Немає жодної згадки, щоби, підрісши, Франко брав участь у подібних забавах. Виглядає, що він не мав цього досвіду. У його багатій спадщині годі натрапити на твір, схожий на Шевченкові вірші «N. N. Мені тринадцятий минало...» чи «Ми вкупочці колись росли» про дружбу із сільською дівчиною. Навряд чи річ