Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Почасти це можна пояснити його відчуженістю від сільського, зокрема селянського, середовища. Однак самим лише соціяльним поясненням тут не обійтися. Бо Франко уникав стосунків із дівчатами і тоді, коли вчився у Дрогобичі — хоча умови життя гімназіяльної молоді давали на це нагоди. Гімназисти заводили «романси» зі служницями, ученицями дівочої школи, а часом навіть із жінками своїх викладачів. Нічого такого не знаходимо ані в спогадах Франка, ані в спогадах гімназіяльних товаришів про нього — хоча назагал він був дуже товариською і веселою дитиною. Почасти це можна пояснити тим, що його увага абсорбували сильні духовні та наукові інтереси [21:317-318].
Правдоподібно, скупість Франкового спілкування з жінками пояснюється також причинами, що добре відомі психоаналітикам. Ідеться про тяжку психологічну травму, якої він зазнав у дитинстві та ранньому підлітковому віці. За короткий час померли всі, кого він любив і хто дуже любив його: батько (1865), бабуся (1871), мати (1873) та двоюрідна сестра (1874). Втрата найближчих людей мусила утвердити у його підсвідомості зв’язок між любов’ю і смертю. Захисною реакцією за таких обставин було бажання уникнути надмірної емоційної прив’язаности, а коли вона таки виникала — спровокувати близьку людину на розрив такого зв’язку22. Цим можна пояснити рису, в якій Франко признавався Ользі Рошкевич: завдавати наймилішій людині болю в той момент, коли любовне почуття опановувало його найдужче. Цю рису він виявляв не тільки щодо жінок, але й до найближчих друзів-чоловіків. Зокрема, на це скаржився його найближчий товариш Володимир Коцовський23.
У кожному разі, замолоду Франко не мав потрібного досвіду «обходження» з жінками. «Я не маю щастя до женщин віддавна і не буду мати його ніколи і все через свою незручність! - признавався він у листі до Юлії Шнайдер. - Говорю до них на серіо - знуджу, а зачну жартувати, то так, як ведмідь, і вражу» [48: 375]. Франкові нещастя мали ще одну причину. Нею була його врода, чи, вірніше кажучи, брак її. Тогочасний ідеал був пов’язаний з чорним волосям і карими очима. І народна, і «висока» культури були в цьому одностайні. Єдиною суттєвою різницею у випадку мужчин було те, що серед вищих класів до цих рис додавалася ще чорна борода чи чорні бакенбарди, тоді як селяни переважно гладко голилися, залишаючи тільки вуса. У молодому віці Франко пробував завести бороду, але вона, як на біду, не росла. Але найбільше впадало в очі його яскраве руде волосся. Рудий, з рідкою борідкою, ластовинням і хворими сльозливими очима, молодий Франко слабо відповідав тогочасним ідеалам чоловічої краси. А додавши до цього властиву йому неувагу до своїх манер та одягу, можна зрозуміти, як він шокував молодих дівчат під час першої зустрічі24. Щонайменше в одному випадку молода дівчина відкинула Франкові залицяння головно через його зовнішній вигляд25, в іншому старші заміжні жінки дораджували Франковій нареченій не виходити за нього заміж, бо він «був з себе не дуже красивий»26.
Однак значення цього чинника у стосунках із жінками не варто абсолютизувати. Адже нерідко їх приваблюють саме нетипові риси зов-нішности — особливо у тих чоловіків, які виразно відрізняються від загалу завдяки певним талантам. Тим більше, що у часи Франкового дозрівання галицьке освічене суспільство переживало круту ламку постав і смаків. Відповідно, поняття любові набирало нових, небачених досі вимірів, за яких значення багатства чи фізичної вроди чоловіка могли підупадати.
Серед освічених галичан діяла та сама схема стосунків, що й серед селян. Скажімо, і тут і там передшлюбна поведінка дівчини, передусім збереження незайманости, відігравала велику роль. Однак в освічених родинах цього правила дотримувалися суворіше. Батьки вимагали від дочок неухильного дотримання тих норм, які Стефан Цвайґ у своїх мемуарах про останні десятиліття Габсбурзької монархії описав як «сувору дисципліну, безжальний нагляд і соціяльний остракізм, стосовані до армії тих тисяч і тисяч нещасних, які своїми тілами і своїми приниженими душами захищали старе і давно вже захитане упередження проти вільної та природньої любові»27. Дівчина не могла появлятися на вулиці без мами, тітки або ж приставленої до неї служниці, а з мужчин її міг супроводжувати тільки наречений. Жінки не могли відвідувати мужчин або приймати їхні візити. Жодна частина їхнього тіла, окрім лиця, не могла бути оголеною. Носіння спідниць, зав’язаних під саму шию й довгих аж до взуття, а також рукавичок, було обов’язковим навіть у найбільшу спеку. Лінії жіночого тіла належало старанно приховувати корсетом — так, щоб жених ніколи не здогадався, худорлява чи повнувата його обранка, струнка чи має якісь вади. Загальним правилом було: чим більше «панською» вважалася жінка, тим менш природньо вона мала виглядати28. Андрій Чайковський згадував, що нечувано сороміцьким уважалося для дівчини називати одну необхідну частину чоловічого ґардеробу, без якої ні на вулиці, ні в товаристві не можна було появитися29.
Юлія Шнайдер розповідала про те, якою скандальною вважалася її поведінка у Львові, коли вона, молода дівчина, ходила сама до бібліотеки Осолінських, стрічалася з неодруженим Франком у кав’ярнях або в редакції «Діла». її зустріч і розмова на вулиці з Франковим приятелем Коцовським кінчилася тим, що старші народовці зажадали від нього негайно одружитися з молодою українською поетесою, щоб не компрометувати її в очах ворожої польської публіки30. Назагал, галицькі норми відображали загальні вимоги, які ставило освічене суспільство до жінок скрізь в Европі. Однак у певних моментах вони були суворішими: якщо у Відні молода жінка ще могла піти сама до театру, то у Львові це вже вважалося ознакою легкої поведінки31. Про особливу риґористичність галицьких звичаїв говорили й українські патріоти - емігранти з Російської імперії, звиклі до «свобідніших, вільніших товариських відносин» між мужчиною і жінкою. Вони вважали це безперечним впливом галицького польського суспільства — бо у Російській імперії поляки були в цих питаннях значно емансипованішими32. Галицька мораль була, однак, мораллю подвійних стандартів. Суворість і вимогливість стосувалися винятково жінок. Щодо чоловіків суспільна мораль була набагато терпимішою: їхні дошлюбні та позашлюбні зв’язки були звичні і легкі,
