Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

допомогу іншим й одержувати її взамін. Інтенсивність цієї допомоги залежала не від прив'язаносте одного члена до іншого, а від ступеня кровного зв’язку (через що найнезавиднішим було становище «приймаків» — невісток, рідше зятів, сиріт і бездітних родичів). Любов - дарма, платонічна чи фізіологічна - не вважалася підставою для творення сім’ї. Шлюби з любові вважалися «привілеєм» лише найбідніших прошарків9. До укладання шлюбу ставилися дуже серйозно, як до оформлення певного контракту. Вибір доконували сім’ї нареченого і нареченої - це, насправді, вони «одружувалися», а не їхні діти. Родинний достаток сім’ї нареченого чи нареченої був одним із головних критеріїв вибору. Але було би спрощенням зводити все до нього. До уваги бралося також фізичне здоров’я, характер, слава, яка йшла за родиною в околиці, тощо — усе це теж було своєрідним капіталом, що його новий член докладав до загального сімейного набутку. Молоді могли бун-туватися проти вибору, доконаного батьками, - але під загрозою втратити майнові права та сімейну опіку.

Молода дівчина була головним об’єктом трансакції, а тому з її думкою рахувалися найменше. Зазвичай по одруженні вона покидала сім’ю своїх батьків і переходила жити до родини чоловіка. Це означало, серед іншого, «збитковий» характер виховання дівчини: вона нічого не приносила в сім’ю, а навпаки, забирала частину сімейної власности як посаг. У чужій сім’ї вона мусила підпорядковуватися не лише чоловікові, але також його батькам і старшим родичам. Це підпорядкування виявлялося, зокрема, у таких відверто непривабливих рисах сімейного побуту, як леґітимізоване чоловіче насильство («Жінка небита як коса неклепана»10) та терпимішого ставлення громадської думки до чоловічої невірности порівняно з жіночою. Праця розділялася на чоловічу та жіночу. Вважалося ганьбою для чоловіка робити «жіночу» роботу на кухні, няньчити малих дітей тощо. Натомість жінка була обтяжена подвійним тягарем: на неї було покладено головний обов’язок виховання дітей, але при цьому ніхто не звільняв її від праці у господарстві11.

Здебільшого це не були суто галицькі прикмети. Вони були проявом універсальної партріярхальної моделі, що домінували всюди. Про галицькі особливості можна говорити, накладаючи на цю загальну модель місцеві релігійні, звичаєві та регіональні відмінності. З релігійного погляду важливим було те, що Галичина входила у зону східнохристиянської традиції. Ця традиція поділяла неґативні настанови християнства щодо жіночої тілесности, однак посувала їх до певного екстремізму. Вона абсолютизувала жіночу підлеглість чоловікові й жіночу пасивність і вирізнялася своєю сексофобією, репресуючи насамперед жіночу сексуальність. Церковні канони не вважали емоційний зв’язок між чоловіком і дружиною істотним чинником міцности і якости шлюбу. Концепція романтичної любові, що виникла на католицькому Заході у середні віки, східнохристиянському світові була великою мірою чужою12. Так само чужою була вона й для правовірних іудеїв, які вважали її «німецьким поняттям», що годиться лише для світу (католицьких) «панів»13. Галичина була, однак, територією, де і східнохристиянська, й іудейська традиції зазнали певної видозміни через присутність тут греко-католицької церкви та поступових євреїв. Вважається, зокрема, що це відобразилося на толерантнішому, аніж на підросійських територіях, ставленні до жінки14.

Звичаєві норми назагал повторювали неґативний релігійний образ жінки-спокусниці, що споріднена з дияволом і сама є втіленням гріха15. Народна традиція повсюди вимагала суворіше ганьбити й карати за дошлюбні й позашлюбні зв’язки жінку, ніж чоловіка - але водночас вона дбала, щоб ця кара не була надмірною і не виштовхувала жінку поза соціюм16. Звичаї могли мінятися від місцевости до місцевости. За гуцулами — однією з етнічних груп галицьких русинів, мешканців північно-східних Карпат — ходила слава найсексуальнішого народу Австро-Угорської імперії. Вважалося, що гуцульські жінки мають найбільше свободи, і що в стосунках між гуцулами панує «вільна любов»17. Роль і статус жінки в сім’ї мінявся відповідно до життєво-вікових циклів та сімейних обставин: до одруження і по одруженню, з народженням першого сина, від періоду, коли вона родить дітей, до періоду, коли вона втрачає таку здатність, за життя і по смерті чоловіка тощо. Підсумовуючи всі ці риси, дослідники традиційної культури на українських землях відзначають специфічний характер місцевого патріярхального устрою: поряд із незаперечним верховенством чоловіка простежувалася тенденція до демократичного, еґалітарного стилю взаємин у подружжі18.

Іван Франко доходив подібних висновків на підставі зібраного етнографічного матеріялу та власних спостережень. На початку 1880-х він написав статтю під характерною назвою «Жіноча неволя [курсив мій. -Я.Г.] в руських піснях народних». У ній Франко підтверджував домінування традиційної схеми укладання шлюбів:

[М]ати уважно наглядає за коханням своєї донечки. її стара розважлива голова <...> укладає наперед, яке має бути життя її дитини, вона вишукує їй жениха по своїй уподобі, а бодай відклонює доньку від любові з таким парубком, котрий їй не рівня. Мати більше глядить на то, чи жених заможний, чи «є у нього воли та корови», а дівчина глядить «на стан хороший та на чорні брови», — відси стара як світ суперечка між чуттям а розумом, між надто гарячою молодістю а надто холодною старістю.

[26: 213]

Франко наводив приклад «вільної любові» - пісню про шандаря», записану у селі Лолині про селянина Николая, який убив жандарма («шандаря»), коханця своєї жінки. Його жінка просить її поховати разом із її коханим19. Франко порівнював героїню цієї пісні з відомим літературним образом, Катериною Кабановою з «Бурі» Островського. Катерину віддали з розрахунку у багату купецьку сім’ю. Уже заміжня, вона закохується в молодого мужчину, а по викриттю цього зв’язку не витримує терору сім’ї свого чоловіка і закінчує життя у Волзі. Добролюбов сканонізував образ Катерини, назвавши її «променем світла у темному царстві». Франкове порівняння Катерини з Николайковою жінкою на користь другої — не тому, що вона «світліша», а тому, що такого «темного царства», як у Росії, в Галичині немає [26: 250-251].

Франко робив цікаві спостереження про появу нових і взаємозаперечних тенденцій на сільському шлюбному ринку. «Случаїв дійсного силування, де дівчину мимо її волі віддають заміж за нелюбого чоловіка, — писав він, — серед руського народу маємо взглядно мало», хоча, з іншого боку, таких випадків стає останнім часом чимраз більше, а особливо між біднішими людьми [26: 213]. Причина тут полягла не таку народних звичаях, яку тиску нових економічних обставин. За таких умов вигідний шлюб «становить не раз для родичів єдиний рятунок від економічної загибелі» [26: 214].

Емоційна і сексуальна прив’язаність є невідлучним супутником кожної людини. Але в традиційний укладах сімейного життя острівці, де ці почуття могли проявитися вільно, були обмеженими. Це були передшлюбні стосунки, набагато рідше — стосунки між чоловіком і жінкою у шлюбі, порівняно часто — стосунки поза шлюбом. Історія стосунків у сім’ї, в якій народився і виріс Франко, подає приклади й господарської конечности, й емоційної прив’язаности.