Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Розвиток робітничого руху у Бориславі ніби дотримувався сценарію, що його написав для нього Франко: робітники усвідомлюються під впливом соціялістів й організують страйк (подібність між Франковою повістю й реальним страйком 1904 р. вражає тим більше, що робітничий протест закінчився великою пожежою). Франко мав би тріюмфувати: те, що в часи його юности було «небувале в бувалому», стало повністю «бувалим». Іронія ситуації, однак, полягала в тому, що поки бориславські робітники пройшли довгий шлях перетворення з Яцишина на Синицю, Франко втратив інтерес до робітничої теми.
З усіх образів Борислава, які витворили українська і польська літератури, Франків Борислав виявився найживучішим і найпопулярнішим.
Популярність Франкового циклу була зумовлена великою мірою тим, що його Борислав добре надавався як засіб пропаґанди для двох ідеологій -соціялізму та націоналізму, які здомінували політичне життя українців у XX ст. Однак пояснити успіх Франкового циклу тільки ідеологічними причинами не можна. Безсумнівними є мистецькі вартості його творів, які показують його як професійного письменника високого класу102. Не можна не відзначити при цьому певного парадоксу: там, де Франко зазнав краху як суспільний діяч, він домігся найбільшого успіху як літератор.
Розділ 13
Франко та його жінки
На карикатурі мати вихваляє свою дочку греко-католицькому семінаристові, який шукає за нареченою:
«Я не жаловала грошей на виховання моєї доньки, зато она сіяє всіма мудрощами світа. Подумайте! Она училась, окрім звичайних відомостей: психології, метафізики, геології, геогнозії, сферичної тригонометрії і навіть астрономії - а Дарвіна то просто наізусть знає». На що гість-семінарист промовляє вголос: «Чудо природи!», а про себе: «Не хотів би я того борщу їсти, що вона зварить»
Зеркало, 1882,1 січня, №1, с. 6
У* житті кожного поета жінки займають особливо важливе місце. Як писав Тадеуш Бой-Желєнський, кожен поет, заки стане мужем, має стати мужчиною. А тому у кожного з них є щось від Распутіна1. Франко не був винятком. Він був повен любові до жінок, і ця любов часто служила джерелом його поетичного натхнення. Характерним є діялог між Франком і Наталею Кобринською:
Кобринська: «Ви в мене любуєтесь?»
Франко: «Я не тільки у вас, але в багатьох. Мушу, щоб писати люб[овні]
поезії».
Цей діялог відтворив у своїх записках Василь Щурат, який збирався писати спогади про Франка та його жінок. Із цієї затії залишився список Франкових «любок». Він нараховує вісім прізвищ2. Либонь, цей список неповний, і в ньому бракує щонайменше ще трьох імен.
Франкознавство зупинялося на історії його стосунків із тими трьома жінками, кого мав на увазі Франко у своїй поезії «Тричі мені являлася любов...» [2: 161-162]: Ольгою Рошкевич, Юзефою Дзвонковською і Целіною Зиґмунтовською. До них часто додавалася історія Франкового шлюбу з Ольгою Хоружинською3. На другому плані виникали фігури двох молодих українських поетес, що їх він упровадив у світ літератури — Юлії Шнайдер і Климентини Попович, а також Наталі Кобринської, співпраця з якою привела до появи у Галичині феміністського руху. І вже зовсім у тіні залишалися інші, не введені в канон франкознавства, бо стосунки з ними представляють досить незвичний образ Франка — образ, що не цілком надається на глорифікацію і беатифікацію, а проте представляє його як живу й симпатичну особу.
Та й самі стосунки з «головними жінками» піддавалися сильній цензурі. Франкові та його жінкам було що ховати від публіки, яка табуїзувала багато тем і ситуацій, що неминуче виникають у стосунках між мужчиною і жінкою. Досить навести долю його любовного листування. Ольга Рошкевич до кінця життя не хотіла оприлюднити свого листування з Франком. Ті листи, що ми знаємо, забрав у неї у 1926 р. її племінник Степан Іванець, з намови свого колишнього вчителя, франкознавця Михайла Возняка4. Зі змісту цих листів випливає, що мали існувати ще й інші — але Ольга Рошкевич категорично відмовилася віддати їх. Вона заповіла покласти ці листи з нею у труну, під голову - що й було зроблено. Уляна Кравченко теж усе своє життя зберігала своє листування з Франком. Сама історія переховування тих листів варта того, щоби стати сюжетом пригодницького оповідання. Наприкінці 1920-х років їх узявся копіювати Денис Лукіянович. Він опублікував ці листи вже аж у радянські часи5. Але у тих збережених й опублікованих листах «найскандальніші» місця вирізано ножицями - цензуру, стверджувала Уляна Кравченко, провів її чоловік, польський учитель Німентовський6. По розірванню заручин між Франком та Ольгою Білинською дійшло до взаємного повернення листів, а відтак і їх спалення7. Листи Франка до Целіни Зиґмунтовської потрапили в 1926 р. до Дениса Лукіяновича. Ознайомившись з їхнім змістом, він відмовився віддати їх Науковому Товариству імені Шевченка (НТШ), власникові архіву Франка. Іван Труш та Михайло Возняк оскаржили Дениса Лукіяновича у приховуванні цінної інформації. Справу було передано на товариський суд. Його голова Кирило Студинський — інший франкознавець і тодішній голова НТШ — прочитавши листи, висловив думку, що їх не варто удоступнювати публіці. Листи було знищено - так само, як спалили щоденник Василя Щурата зі згадкою про інший Франків роман, із часу їхнього спільного побуту у Відні в 1892-1893 рр.8
Франкова біографія схожа на шафу, набиту жіночими скелетами. Відчинити її треба не задля публічного скандалу — хоча можна чекати, що рано чи пізно хтось постарається це зробити саме заради скандальної слави. Франкові стосунки з жінками дуже важливі для зрозуміння вузлових елементів його інтелектуальної біографії, зокрема — для оцінки успіху чи невдач його намагань зреформувати сучасне йому суспільство відповідно до нових ідей та образів, що заполонили його у молодому віці.
Дитячий і юначий досвід
Розпочати варто з опису його дитячого і підліткового віку. Як відомо, основи сексуальности закладаються саме тоді. Щоб краще зрозуміти Франків досвід, його конче треба сконтекстуалізувати. Треба пам’ятати, що на час його народження суспільні уявлення про стосунки між чоловіком і жінкою були інакшими, аніж ті, до яких ми звикли сьогодні. Цю різницю найкраще продемонструвати на прикладі уявлень про сім’ю, бо у традиційному світі саме сім’я була головною сферою реалізації цих стосунків. У найзагальнішому формулюванні різниця між тодішньою і теперішньою сім’єю полягала не так у формальному домінуванні чоловіка над жінкою — явище, релікти якого зустрічаємо повсюди ще й сьогодні — як в інших принципах функціонування сім’ї.
У традиційному суспільстві шлюб був інструментом й умовою щоденного виживання. Тому він будувався на основі не почуття, а внутрішньої сімейної солідарности. Кожен член сім’ї повинен був надавати
