Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Франкові змагання з бориславським матеріялом цікаві не менше, ніж самий результат, бориславський цикл. Щоб оцінити Франкові спроби опанувати бориславський матеріял, варто зіставити його твори з творами інших авторів, які писали про Борислав. Перше, що впадає в око при такому порівнянні — це відносно слабка присутність бориславської тематики у національній літературі всіх трьох етнічних груп, так масово представлених у Бориславі, тобто українців, поляків та євреїв. Ця тема, зокрема, майже повністю відсутня у русофільській літературі. її відсутність у випадку русофілів не можна пояснити, якщо дотримуватися «національної» парадигми: русофіли відзначалися сильним антисемітизмом82, і Борислав із цього погляду був золотою жилою, яку можна було успішно експлуатувати. Вирішальну роль в ігноруванні бориславської тематики зіграла, ймовірно, антимодерністська спрямованість русофільської течії. На користь такого припущення говорять факти з біографії самого Франка: він відкрив для себе Борислав як тему лише тоді, коли під впливом Драгоманова покинув русофільський табір і став українським письменником-соціялістом.
Бориславська тема відсутня й у єврейській літературі. Відсутність цієї теми становить контраст до інтенсивної присутности єврейських авторів у літературі в Галичині і про Галичину83. Правдоподібно, як і випадку з русофілами, тут теж маємо справу з марґіналізацією теми, оскільки вона не
..04
належала до політичної та мистецької агенди галицьких засимільованих євреїв. Цікаво під цим кутом зору порівняти образи Дрогобича у бориславському циклі Івана Франка та у творах Бруно Шульца, іншого уславленого дрогобиччанина. Зіставлення виявляє кардинальну відмінність в естетичній концепції двох відомих авторів, що користали, до певної міри, з того самого матеріялу. У літературній топографії Франкових повістей «Борислав сміється» і «Boa constrictor» Дрогобич постає закритим і чітко структурованим простором, де розвивається драма модернізації. Сам оповідач чітко позиціонує себе у цьому просторі: він є на боці жертв експлуатації. Не так у Бруно Шульца: його Дрогобич більше схожий на заплутаний лабіринт, де немає чітких орієнтирів і подільчих ліній. Його модерний світ - це світ не конструкції, як у Франка, а постійної де-конструкції ідентичносте85.
У єврейській літературі тема Борислава появляється аж після Голокосту, коли мова заходить про місцевих євреїв, винищених під час Другої світової війни, без жодної згадки про ранню промислову історію86. Чи була ця мовчанка випадкова, можна тільки гадати87. Правдоподібним поясненням є те, що більшість єврейських авторів із Галичини мешкали поза межами своєї «малої батьківщини», і їхній життєвий досвід ніяк не був пов’язаний
із Бориславом.
Цей чинник був вирішальним для тих польських й українських авторів, у творчості яких присутня бориславська тематика: як і Франко, вони так чи так були пов’язані з Бориславом або народженням у ньому, або своєю кар’єрою у цій околиці. Порівняння їхніх біографій показує ще одну спільну рису: звертання до бориславської тематики мали чітке ідеологічне підґрунтя88. В польській літературі у такому випадку однією з головних сюжетних ліній ставала боротьба польських і єврейських капіталів. Для прикладу можна взяти повість «У галицькому пеклі» («W piekle Galicyjs-kim», 1896) Януша Роґоша (1844-1896). Якоюсь мірою і до певного часу Роґош був alter ego Франка. Він, як і Франко, народився у шляхетській родині, працював у різних польських лівих і ліберальних газетах і був дуже плодовитим автором. На початку літературної кар’єри був прихильником польсько-українського поєднання, однак у зрілому віці перейшов на націоналістичні позиції. Літературні шляхи Роґоша і Франка зійшлися, окрім бориславської теми, під час т.зв. кукізовського судового процесу над польською шляхетською родиною, яка намагалася вбити місцевого багатого священика, щоби врятуватися від розорення. Тут, утім, збіги кінчаються і починаються суттєві розходження. Досить порівняти написану на основі кукізовського процесу Роґошеву повість «Грабарі» («Grabarzy») та Франкову «Основи суспільности»: Франко намагається показати глибину падіння підсудних-шляхтичів, натомість Роґош силкується їх обілити, звинувачуючи у їхній біді суспільні низи.
У трактуванні бориславської тематики різницю помітно ще більше. В повісті «У галицькому пеклі» Роґош розповідає історію бориславського селянина Федька Яцищина, який втратив землю, батька, сім’ю і здоров’я через підступність й обман місцевого єврея Янкеля. Найнявшися працювати у Французьке товариство, Федько сходиться там із робітниками, обдарованими вищою інтелігентністю — з них, як пише Роґош, виростає робітничий клас. Вони розкривають Федькові очі на те, що їхній спільний ворог — євреї, і він здобуває нову мету в житті: помститися за свої кривди. Ця мить настає під час бориславської війни 1884 р. Федько з декількома робітниками пішов до шахти Янкеля. Але по дорозі їх перестрів кількатисячний єврейський натовп. Федька тяжко ранять, він втрачає руку, і хоч залишається живим, стає жебраком.
Короткий епілог повісти зводиться до думки, що таких, як Федько, загинуть тисячі. «А ті, котрі з них кров виссали, будують собі палаци, їздять каретами і, маючи гроші, нехтують усіма, а навіть Богом». Уся повість написана як ілюстрація до антисемітської пропаґанди. Євреї, навіть найбідніші, доводить Роґош, не звикли жити з чесної праці. «Ґоя створив Єгова на те, аби працював; єврея - на те, щоб жив із праці ґоя». Селяни не мають шанси протистояти євреям. Роґош стереотипує на лише євреїв, але й русько-українських селян: Федько у його повісті впертий, але пасивний й апатичний. Єдиний порятунок для них — це союз з освіченими поляками. Федька у Відні по-батьківськи приймає католицький священик (хоча сам Федько греко-католик!), йому симпатизує польський суддя, зрештою — сам автор, від імені якого ведеться оповідь і який знає Федька уже 20 років. Ніяких соціялістів, ані польських, ані — тим більше — українських чи єврейських, у повісті не зустрічаємо.
Ще виразніше лінію польсько-єврейського протистояння накреслив інший тогочасний письменник Артур Ґрушецький (1852 — 1929). Він народився у Самборі й там провів дитинство. Закінчивши навчання у Львові, жив у Варшаві, Центральній Україні, Кракові, в останні роки життя - знов у Варшаві. Творчим методом Ґрушецького було поєднання натуралізму і позитивізму, з якого він запозичив трактування літератури як елементу пропаґанди ідей. Йому належить заслуга впровадження у польську літературу теми промислового пролетаріяту. Ґрушецький заповідався на цікавого письменника, але тривкого сліду в літературі не залишив: надто багато, швидко
