Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Ознакою доброго тону було знання французької або англійської. Французькою мовою, особливо у перших десятиліттях австрійської влади, польські освічені верстви боронилися від германізації50, а до англійської вдавалися місцеві аристократи, коли хотіли підкреслити свою соціяльну вищість не лише щодо німецького чиновника, але й щодо одноплемінного польського міщанина чи дрібного шляхтича. Як підрахував львівський публіцист Ян Лам, крім чотирьох головних мов — німецької та трьох краєвих (русько-української, польської та їдиш), галичанини користувалися запозиченнями ще з дванадцяти мов: латини, румунської, мадярської, вірменської, французької, чеської, церковнослов’янської, російської, італійської, англійської, навіть турецької та арабської51. Російські слова вживала місцева руська інтеліґенція, коли треба було компенсувати брак абстрактних і модерних термінів у малорозвинутій руській літературній мові52. Це лише додавало до загального замішання. У 1850-х роках син відомого руського поета Николая Устияновича запитував батька: «Скажи мені, тату, що ми властиво є? Ми мислимо по-німецьки, говоримо по-польськи, а пишемо як? — по російськи!»53.
Здавалося, що галицькі села зі своїм однорідним русько-українським чи польським населенням мали би бути вільні від цієї мовної мішанини. Проте іншомовні слова проникали і в село - передусім завдяки солдатам, які, повернувшися з війська, хвалилися перед односельцями своєю «цим-балізацією» (себто цивілізованістю), розказуючи, як їх закликали до «бе-фелю» (Befehl, чім. - наказ), давали гроші на «кляніґкайти» (Kleinigkeit, чім. - дрібничка), як вони мали «рошток» (Rasttag, чім. - день відпочинку), стояли на «шальваху» (Schildwach, чім. - стійка) іякїмякогосьпаздєрніка (pazdiernika, польськ. - жовтня) давали фляйш із кнохами (Fleisch mit Kno-chen, чім. - м’ясо з кістками)54.
Дослідники Галичини як пограниччя культур переважно зосереджуються на її мовному й етнічному багатстві. Вони переочують, однак, що Галичина була також - а може, й насамперед - цивілізаційним пограниччям, якщо під цивілізаційними межами розуміти поділи між найбільшими світовими релігіями. Ще за часів середньовіччя кордон між Польщею та Руссю відігравав особливу роль у поділеній тоді Европі: то була границя не лише між сусідніми державами, але й між західним та східним християнством. У середньовічній Европі було не аж так багато територій із таким укладом55. Він вписував ці землі у великі релігійні простори. Один простір єднав Галичину, як і сусідні польські, чеські, угорські землі, з католицькою Европою. Інший уводив її у світ східного християнства, крайні межі якого після падіння Візантійської імперії динамічно рухалися на схід і північ разом із територіяльною експансією Московського князівства і Російської імперії. Відчуття належности до великого релігійного простору впливало на ідентичність місцевого населення. Воно давало йому підставу думати про себе в категоріях, більших за реґіональні, національні чи навіть імперські ідентичності.
Іншим наслідком цивілізаційного пограниччя була різниця в характері й темпі модернізації різних етнічно-релігійних груп. Цей чинник вартий окремого обговорення. Дослідники націоналізму сходяться на тому, наскільки важливим для формування модерних ідентичностей було книгодрукування і виникнення читацьких ринків. Бідність книжкової продукції довго була характерною рисою східнохристиянського світу. Коло читання освіченого східного християнина у XVI ст. було практично таким самим, що й три століття перед тим, і своїм незначним обсягом відтворювало бібліотеку середньостатистичного монастиря - разюче контрастуючи з багатою книжковою продукцією західнохристиянського світу56. Порівняння двох християнських світів на порозі модерного націотворення показує, що відмінності між ними були більші, ніж просто різниця в кількості: якщо до початку XVII ст. на Заході було надруковано близько 200 млн. примірників різних книг, то в Московському царстві цей показник за кращих обставин не міг перевищити 40-60 тис.57 У XIX ст. ситуація з друкованою продукцією змінилася істотно. Особливо вражає динаміка зростання книжкового та журнального ринку в Російській імперії за правління Алєксандра II (1855 — 1881). Але навіть у 1880 р. російська книжкова продукція не досягала обсягу німецького книгодрукування з-перед 1848 p., а за кількістю книгарень Російська імперія у 1870 р. поступалася Нідерландам58. У самій імперії 1881 р. за кількістю журналів у перерахунку на чисельність населення росіяни відставали від місцевих шведів, фінів, німців і поляків (статистика не враховувала українців і білорусів, які через цензурні обмеження не мали своїх національних видань, хоча їхня освічена верства читала по-російськи). Значну частину відповідальности за відставання у друці можна списати на російський уряд, зокрема на його жорстку цензурну політику. Однак і в Австро-Угорській імперії, де цензура була м’якшою, а політичні свободи більшими, східнохристиянські русини, румуни, серби за цим самим показником поступалися західнохристиянським німцям, угорцям, чехам, хорватам і словенцям (цей двоподіл порушувався у випадку словаків, що були ближчими до першої групи)59 (див. таблицю 2).
Гальмівним чинником у розвитку книгодрукування та читацького ринку був низький рівень письменности населення. І знову ж таки, серед східнохристиянських народів цей рівень був однаково невисоким і в Російській, і в Австро-Угорській імперії. І тут, і там вони виразно відставали від протестантів, іудеїв та католиків60 (див. таблиці З і 4). У самій Галичині число неписьменних у Галичині зростало із Заходу на Схід і було найвищим серед руського населення. Загальна тенденція була така, що чим більша частка руського населення у певній місцевості, тим вищий рівень неписьменности; в окремих східних повітах він сягав аж 90%61.
Відмінности між Західною та Східною Галичиною та польським і руським населенням були помітні й у темпах демографічних змін. Назагал галицькі русини вступили у велику демографічну трансформацію пізніше; за багатьма показниками, властивими для традиційного відтворення (надзвичайно низький рівень неодружених серед дорослого населення та ранній вік вступу у шлюб, дуже високий рівень народжуваности і смертности), вони були ближчими до народонаселення Балкан, Румунії, українських губерній Російської імперії, аніж до галицьких поляків62.
Виявити «намацальні» різниці між східно- та західнохристиянським населенням на рівні статистики порівняно легко. Важко, одначе, пояснити й сконцептуалізувати їх63. А проте ця статистика наочно показує, на які труднощі наражалися русько-українські та інші східнохристиянські національні патріоти у творенні модерної нації з малоосвічених селян. Дехто стверджував відмінність між руським і неруським населенням на рівні не менш «намацальному», ніж освіченість чи смертність: на рівні менталітету (цей термін пасує тут дуже добре: щонайменше половина галицьких русинів була неписьменною і жила у світі усної традиції). Митрополит Андрей Шептицький на початку XX ст. писав на підставі своїх двадцятирічних спостережень:
«...Йти за течією» — ось, хоч важко, може, повірити в це, ментальність орієнталів
