Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
До XX ст. урбанізацію не можна представити як невпинний висхідний рух за формулою «вище, і вище, і вище, і далі, і далі, і далі» (Up and Up and Up and On and On and On). Він мав свої «вершини» і «низини», які відтворювали цикли демографічних змін та економічного розвитку. Свою роль відігравали й позаекономічні чинники: війни, епідемії, зміна кордонів, адміністративні реформи тощо8. Особливістю східноєвропейської урбанізації у XIX ст. був її слабкий зв’язок з індустріялізацією. Міста розвивалися або виникали тут передусім як адміністративні й торговельні, але рідко коли як промислові центри. З іншого боку, селяни, навіть коли їх притягав до міста промисловий розвиток, не квапилися асимілюватися у міське середовище, й тому не міста «урбанізували» вихідців із села, а вони «руризували» міста9.
Австрійська Галичина відзначалася низьким рівнем індустріялізації навіть за центрально- і східноєвропейськими стандартами. Деякі з адміністративних (повітових) центрів у минулому не мали міських прав і привілеїв, а були просто ярмарковими поселеннями, і містами вважалися тільки тому, що були осідками повітового суду або іншого адміністративного органу. Іншим критерієм була чисельність єврейської громади: євреї переважно жили не з рільництва, а з торгівлі чи промислів, і якщо частка їх у населеному пункті досягала третини, його вважали містом10.
Не слід випускати з уваги ще й високий рівень «аґраризації» галицького міста. В 1880 р. у 15 найбільших галицьких містах кількість міського населення, що зберігало зв’язок із рільництвом, коливалася від 0,4 до 40%. У східній частині цей показник був вищий, ніж у західній, досягаючи у сусідньому з Нагуєвичами Дрогобичі 15%, у Стрию - 25%, а в Самборі аж 40%. Тому, говорячи про місто, треба уточнювати, про яку його частину йдеться: про забудований кам’яницями і вимощений тротуарами центр чи про цілком сільські на вигляд передмістя з земельними ділянками й хатами під солом’яними стріхами11.
Беручи до уваги ці обставини, можна краще зрозуміти перипетії Нагуєвичів. На час Франкового народження його село було відносно великим: у 1850 р. тут мешкало 2238 осіб, майже вдвічі більше, аніж у найближчих великих селах Попелях (1307) і Тустановичах (1102)12. Тобто принаймні критерій чисельности наближав його до міста. Істотним був не лише розмір, але й історія — в Нагуєвичів, як рідко в якого галицького села, довга й добре вдокументована13. Село складалося з трьох частин: Нижніх Нагуєвичів (1240 чол.), Верхніх Нагуєвичів (912 чол.) і малого присілку Слободи (86 чол.), у якому й народився Франко. Верхні Нагуєвичі у XVII ст. мали маґдебурзьке право, що його надавали містам. Був і війт, як і по великих містах — довічний, в особі шляхтича14. Назва однієї з частини села — Базар — свідчить, що тут було місце постійних ярмарків. Інші назви — Вали і Ворота - вказують, що доступ до Нагуєвичів стерегли фортифікації. Документи та численні місцеві перекази, частину яких записав Іван Франко, також засвідчують наявність укріпленого замку. Хата Франків стояла у тій частині, де він, правдоподібно, і містився. Сліди замку залишилися до часів Франка: його вітчим іще у 1870-х роках повідкопував на місці колишнього валу чимало цегли15.
У випадку Нагуєвичів діяло декілька важливих містотворчих чинників. Першим був комунікаційний. Місто покликане пов’язувати населення певної території з навколишнім світом, щоб відкрити місцевим мешканцям можливість скористатися з тих вигод, які передбачає економічна спеція-лізація їхнього реґіону. Тому міста є ніби опорними пунктами у мережах торгівлі, інформації та впливу, що простягаються далеко за межі округу чи країни16. Нагуєвичі стояли на тракті - битій дорозі, яка була частиною старого торгового шляху. Цим шляхом возили місцеву сіль, головний середньовічний товар. Нагуєвичі розташувалися майже посередині між двома історичними містами — за 16 км від Дрогобича й за 24 км від Самбора. Це якраз стандартна відстань між двома середньовічними містами — довжина одного денного переходу. Селяни з навколишніх сіл за день могли приїхати до міста й повернутися додому, а міщани або купці — дістатися іншого міста, заки настане ніч17.
У Нагуєвичах була одна з найстаріших жуп (солеварень) на Підкарпатті. Вона існувала там від ранніх часів Речі Посполитої, а може, навіть іще від часів Галицького (Галицько-Волинського) князівства. Солеварні промисли як урбанізаційний чинник або інтенсифікували промислово-торговельну діяльність у старих містечках, або ж давали початок новим містам. У випадку Нагуєвичів вони творили логічний ланцюг: свобода промислової діяльности не мислилася поза містом, а місто — поза магдебурзьким правом. Уважають, що Нагуєвичі остаточно не стали містом через спротив частини його мешканців поширенню міського (магдебурзького) права на все село, бо це означало б накинення на них панщини та інших обов’язків щодо війта. Тому влада вдовольнилася створенням псевдомаґдебурґії18.
Прихід нових часів зменшив роль солеваріння як містотворчого чинника. На час приєднання руських земель Речі Посполитої до Габсбурзької монархії місцевий соляний промисел занепав, у 1818 р. офіційний видобуток солі взагалі було припинено, проте місцеві селяни нелеґально виварювали сіль для власних потреб і на продаж аж до Другої світової війни19.
Якраз у момент занепаду солеваріння у Нагуєвичах став розвиватися інший вид промислу — видобуток нафти. Нафтова промисловість скрізь становить потужний містотворчий чинник. Австрійська Галичина стала одним із найбільших у світі центрів видобутку нафти. Нагуєвичі були знані зі своїх нафтових родовищ і наприкінці XVIII ст. були центром нафтового видобутку. За переказами, місцевий селянин Байтала (ім’я невідоме) винайшов спосіб дистиляції нафти. Однак видобута й перероблена тут нафта аж до середини XIX ст. не знаходила масового збуту на ринку20. Тому місцевий видобуток нафти ніколи не розвинувся у велике виробництво, а Нагуєвичі — у місто. Коли ж економічна кон’юнктура змінилася й видобуток нафти
