Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

історії національного відродження галицьких русинів у 1830-1914 pp.37 Переможцем у цій конфронтації став український рух. Напередодні Першої світової війни його політичні опоненти з польського національного табору говорили про «українське завоювання» Галичини і пророкували галицьким полякам долю англійців в Ірландії та німців у чеських землях та Силезії38.

Тому кінець Першої світової війни та розпад Австро-Угорської імперії став початком польсько-української війни (1918-1919). У 1920 р. Галичина стала одним із головних театрів у польсько-радянській війні, в перебігу якої було утворено українську Галицьку Соціялістичну Республіку. Паризька мирна конференція 1923 р. вирішила долю цього краю, віддавши його під владу відродженої Польської держави39.

Приклад Галичини як джерела конфліктів між протиборчими імпе-ріялізмами та націоналізмами може бути ілюстрацією до довготривалої історичної тенденції, що однаково стосувалася як східних окраїн Австро-Угорської, так і західних окраїн Російської імперії, а ширше - всього євразійського простору. Географічні особливості Евразії - величезні території без чітких внутрішніх поділів — провадили до постійних дискусій і протиборства навколо політичних і етнічних кордонів. Вважають, що в світі не так багато регіонів, де творення імперій, держав та націй було позначено амбівалентністю так сильно, як тут40.

Галичина як етнічне і цивілізаційне пограниччя

Австрійська Галичина була штучним витвором Гасбурґів, не вкоріненим ані в історії, ані в географії. Вона не була ані островом, ані навіть півостровом, відділеним від решти світу океанськими чи морськими водами. Те, що можна було б назвати природними кордонами - ріки Вісла, Буг, Прут, Збруч, — становили лише невелику частину її кордону. На півдні від Панонської рівнини її відмежовували Карпати — південний кордон Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, а згодом — Польського королівства та Речі Посполитої, за яким починалися землі корони св. Сте-фана. Але надійною лінією оборони проти чужинців ці мальовничі, але не стрімкі гори служити не могли. Від доісторичних часів й аж до двох світових воєн через них переходили численні й чисельні армії, а в спокійніші роки - торгівці й контрабандисти, що перевозили через карпатський хребет свій товар, заробітчани чи просто гнані голодом селяни. Історики говорять про існування на західному пограниччі Галицько-Волинського князівства смуги безлюдних лісових пущ, яка служила природною і стабільною етнічною межею між західними та східними слов’янами, пізнішими поляками та українцями41. Іронія в тому, що ця лінія лісів — чи принаймні те, що залишилося від неї у XIX столітті - проходила рівно через середину австрійської Галичини. В кожному разі, ця лісова лінія у минулому не могла зупинити масову міґрацію із Заходу поляків, німців, євреїв.

Населення краю складали дві більші групи, поляки та русини (приблизно по 40-45% кожна), та єврейська меншість (близько 10-12%, див. таблицю 1). У східній частині русино-українці становили виразну більшість - 65%, тоді як поляків було близько 20%, а євреїв - близько 10%. Етнічні відмінності збігалися з соціяльними. У Східній Галичині поміщики були майже без винятку поляки, селяни - переважно русини, а євреї були посередниками між тими й тими в ролі корчмарів, торгівців, орендарів. До цього трикутника додавалася фігура німецького чи німецькомовного (переважно чеха з походження) чиновника42. Варто згадати також розкидані по всій Галичині поселення німецьких колоністів, а ще у Львові існувала невелика меншина вірмен, але в XIX столітті вона майже повністю розчинилася у польській спільноті.

Зрозуміло, що збіг етнічних і соціяльних відмінностей не міг бути абсолютним. Якщо брати всю Галичину, а не тільки східну частину, то більшість польського населення становили все-таки селяни. Поляками, однак, їх можна було вважати умовно: самі себе вони називали «мазурами» і під час польського повстання 1846 р. взяли сторону габсбурзької влади, помагаючи арештувати, а часто й знищувати польських повстанців. Поляків було багато також серед таких груп міського населення, як ремісники, купці, робітники, представники вільних професій і чиновники. Русини, крім селянства, мали чисельний прошарок греко-католицького духовенства. Тривалий час то була єдина освічена група — тому про русинів говорили як про народ «хлопів і попів». Ця ситуація почала мінятися в останні десятиліття XIX ст. з появою світської інтелігенції. Невелику частину руського населення складали міщани. Характерну спадщину по Речі Посполитій становила численна дрібна шляхта, у Східній Галичині істотна частина її була руського походження.

Іудейська спільнота швидко диференціювалася під впливом реформ 1860-х років, які, серед іншого, скасували старі феодальні обмеження та заборони щодо євреїв. Більшість євреїв залишалася міською біднотою, навіть якщо займалася торгівлею чи ремеслом. Верхівку становили сім’ї рабинів серед правовірних іудеїв та цадиків серед хасидів. Багатші й освічені євреї пробували нові ролі: землевласників, підприємців, представників вільних професій. Значна частина їх асимілювалася у місцеве німецьке або польське, набагато рідше - у руське середовище43.

В кожній місцевості співвідношення між різними соціяльними та етнічними групами складалося по-своєму. Зазвичай населення було одноріднішим у селах та на заході і менш однорідним у містах та на сході. Найгустіше заселеною і найстрокатішою була територія, що тяглася вздовж континентального торгового шляху з Заходу на Схід через Краків, Перемишль, Львів і далі до австрійсько-російського кордону. У середньовічні і ранньоновітні часи цей шлях був віссю, навколо якої обертався весь європейський господарський комплекс, а за австрійського панування його галицький відгалузок трансформувався у головну торгову ланку, що з’єднувала великі міста монархій Габсбурґів і Романових44. Ним до Галичини стікалися великі потоки міґрантів із заходу і сходу. Райони пообіч цього шляху розвивалися за рахунок місцевих людських ресурсів, а тому населення там було одноріднішим45.

Присутність євреїв була набагато більшою у Східній Галичині: 1881 р. частка їх серед місцевого населення становила 13,4% проти 8% у Західній. До того ж західногалицькі євреї зосереджувалися у повітах, суміжних зі східною частиною, і майже всі жили у містах — тоді як східногалицькі розселялися більш-менш рівномірно по всіх повітах, а багато з них жило по селах. Іншою характерною рисою була наявність у східній частині міст, де євреї становили більшість населення, як-от у Коломиї чи прикордонних Бродах46. Міста і район Прикарпаття були основними осідками німецької колонізації (т.зв. карпатських німців).

Що ж стосується автохтонного населення, то існувала «мазурська колонізація Русі» [44/1: 401-403]47, але не було руської колонізації: офіційна статистика показує наявність у 1881 р. кількох західних повітів, де не було жодного руськомовного галичанина і мешкало не більше як 10 греко-католиків — натомість у східній частині не було такого повіту, де кількість польськомовних галичан чи римо-католиків була би меншою за 1000 осіб48.

Галичину, а надто її східну частину, порівнювали з Вавилонською вежею. До останньої третини XIX ст. офіційною мовою була німецька. її знання було умовою кар’єри. Крім того, вона вважалася мовою «високої культури», найбільше придатною до спілкування між