Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
В одній зі своїх повістей Іван Франко писав, що прадід його батька (чи, точніше, його художній образ, коваль Іван Гердер) був чистокровним німцем, спровадженим до Галичини в перших роках австрійського панування [19: 193]. Якщо прийняти цю деталь як ствердження факту свого німецького походження38, то Франко, либонь, помилявся принаймні щодо дати. Прискіпливий дослідник Франкового родоводу Роман Горак довів, що на момент приходу Габсбурґів у Галичину сім’я Франків жила там уже давно і вважала себе русинами. Записи в метричних книгах села Озимини засвідчують, що прадід Івана Франка, Теодор (Федь) Франко, хрестив усіх своїх дітей не в костелі, як годилося б німецькому колоністові, а в греко-католицькій церкві. Сім’я Франків постачала селу хресних батьків та матерів - а це явна ознака, що її не відмежовували від односельців якісь релігійні чи культурні бар’єри39.
Це не означає, однак, що Франкову родину можна беззастережно віднести до руських селян. Франки належали нібито до сільської аристократії — вони були вільні селяни, не знали панщини і постійно постачали селу війтів та громадських попечителів. Про неавтохтонне походження Франкової родини говорить їхнє прізвище. Анонімний дописувач до головної руської газети «Слово» у 1860-х pp. писав, що національність будь-якої особи можна встановити з її прізвища. «Такг можна сь певностевг исторично доказати, же вг Галичинн'і по н'імецки назьіваючіеся по про-исхожденью и народности н'імецкой належати, хотяй они сами ньін'і до иннихг народностей для интересу признаются»40.
Етимологія прізвища Франко неслов’янська: воно походить від латинського «Francus<Franciscus», римської назви одного з германських племен, яка пізніше зеволюціонувала в ім’я «Франц/Франк»41, а саме ім’я, як це часто буває, стало основою для прізвища42. Всі відомі в історії Франки (в тому числі іспанський каудильйо) походили з німецько- або романомовного простору43. Оскільки романські мови в австрійській Галичині не були надто вживані, методом вилучення залишається пристати на версію про німецьке походження імені Франко. В Галичині це ім’я було особливо популярне серед селян-латинників — тобто католиків, які засимілювалися у місцеве руське середовище, не відмовившись від своєї віри. Перейнявши руську мову, вони зазвичай не переймали руських імен. Тому серед них рідко траплялися Михайли чи Івани — зате часто Франки, Войтехи, Казимири, Владислави44.
Німецька колонізація Галичини почалася щонайраніше з XIII століття і протривала аж до Другої світової війни. Перед 1772 р. у Галичині головними осередками німецької мови були Львів і сільське Підгір’я. Німецькі колоністи зазвичай оселялися у Галичині компактно і від мешканців навколишніх сіл жили досить ізольовано, творячи серед ненімецької більшости окремі острівці, відмінні від неї не лише мовою та релігією, але й звичками. Про переселенців ішла слава як про добрих і працьовитих господарів, позбавлених, однак, «нормальних» людських рис: веселости, щедрости й гостинности. Вони звали себе «господарями» або «колоністами», а назву «селяни», маючи її за зневажливу і зверхню, припасали для русинів та поляків. Інколи взаємна відчуженість приводила до вибухів насильства: наприклад, у 1880-х роках на околиці Дрогобича, коли колоністи з Ноєр-дорфу побили палицями гурт руських селян, котрі на Різдво йшли до них із колядою.
Проте якщо сім’ї колоністів селилися серед руських чи польських родин, вони швидко асимілювалися, одружувалися з автохтонами, переймаючи їхню мову та звичаї45. Тож немає нічого дивного, що Франки, які у Нагуєвичах (як і перед тим в Озимині) становили явну меншість, втратили всі — окрім власного прізвища — ознаки чужости. «Середньовічні» хвилі колонізації взагалі асимілювалися легше; німці, що приходили до Галичини після 1772 p., часто не могли засимілюватися у греко- чи римо-католицьке середовища, бо були протестанти, а крім того, вже мали розвинуту мережу культурних товариств, шкіл, сільськогосподарських товариств і видань - тобто всього того, що утримувало їхню німецьку тотожність46.
У кожному разі, приклад із Франковим прізвищем заперечує поквапні висновки, нібито його сім’я була суто українського (руського) і селянського роду47. Вона була сільською, а не селянською, руською, але (правдоподібно) неавтохтонного походження, продуктом довготривалої асиміляції у місцеве східнохристиянське середовище.
Родина Франкової матері теж була неселянською. Вона виводилася зі старого та чисельного шляхетського роду Кульчицьких. Із того роду походив Юрій Кульчицький, герой Віденської облоги 1683 р. й засновник однієї з перших - але не найпершої! - кав’ярень в Европі48. Про Франків родовід за материнською лінією знаємо набагато менше, аніж про родовід батька. Франків дід помер раніше, як народився його онук. Бабцею Франка була Людвіка Кульчицька з Ясениці Сільної, овдовіла і заможна шляхтянка з шістьма дітьми49.
Шанси вродитися у шляхетській, а не селянській сім’ї в Галичині були досить високими. Річ Посполита була відома своєю понад усяку міру чисельною шляхтою. її частка коливалася між 5 і 10% населення, а перед поділами сягала 16% (рідко в якій країні цей показник перевищував 1-2%). Більшість (в австрійській Галичині у середині XIX ст. - близько 75%) становили дрібні (маломаєтні) шляхтичі50. Дрібна шляхта була особливо чисельною на карпатському Підгір’ї, де нараховувалося близько 700 її «загород» - окремих поселень у межах сіл.
Головними тенденціями у розвитку цього прошарку були економічний занепад і поступова декласація. Інструментом її нерідко виступала освіта: батьки-шляхтичі, прагнучи забезпечити засобами існування своїх дітей, віддавали їх на навчання, відкриваючи тим дорогу до здобуття нових професій. Однак занепад не означав повного зникнення. Ще у 1930-х роках чисельність галицької шляхти, за оцінкою тогочасного дослідника, становила майже пів мільйона51.
Місцева шляхта була переважно автохтонна. Про це свідчать прізвища шляхетських родів, найчастіше пов’язані з тими селами, де ці роди мешкали: Бережницькі (з Бережниці), Височанські (з Висоцького), Зубрицькі (з Зубриці), Ільницькі (з Ільник), Корчинські (з Корчина), Крушельницькі (з Крушельниці), Чайковські (з Чайкович) тощо. Рід Франкової матері, Кульчицькі, походив із села Кульчиць Самбірського округу; крім згаданого Юрія Кульчицького, з нього вийшов козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний52.
Дрібна шляхта відома підрізними іменами: «малоземельна», «ходач-кова» (від ходаків — постолів, у які часто мусив узуватися бідний шляхтич), «околишня», «загонова», «загородова», «заґумінкова», «засцянкова». Походження її було різне. Хтось був нащадок колись багатих, а тепер зубожілих місцевих (руських) шляхетських родів, хтось — польської дрібної шляхти, яка разом із польським просуванням на схід переселялася на Підкарпаття. Декотрі шляхетські роди були нащадками селян, що їм дарували шляхетський статус руські та литовські князі та польські королі за особливі заслуги. Інші ж просто купували собі цей статус або ж добивалися його правдами й кривдами53.
De jure вона мала певні привілеї та шляхетський титул, рівний маґнатерії («Шляхтич на загороді рівний воєводі»). De facto дрібна шляхта становила клієнтелу багатих магнатів і не раз могла зазнавати від них утисків та знущань. Шляхетський титул не був тотожний багатству: розмірами своїх маєтностей
