Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
У добу динамічної соціяльно-економічної та політичної модернізації галицький уклад життя виглядав надто анахронічно. Вважається, що австрійська Галичина розминулася зі своєю епохою15. Не дивно, що дослідники беруть її за еталон традиційного/аґрарного суспільства16. Повз увагу багатьох із них проходить, однак, те, що «злидні» не були суто галицькою специфікою. Вони радше виражали стан цілого прото-індустріяльного суспільства Східної та Центральної Европи17 - а в ширшому розумінні, й усієї європейської периферії разом із Балканами, півднем Апенінського й Іберійського півостровів та Скандинавією. Питання, чому саме австрійська Галичина, а не російське Полісся чи угорська Карпатська Русь (теперішнє Закарпаття) стали уособленням цивілізаційної відсталости, вимагає окремого дослідження18, але можна припустити, що жоден інший історичний реґіон не знав такого драматичного й інтенсивного зіткнення між силами модернізації та силою традиції.
Окреслюються декілька напрямків і декілька «острівців» модернізації. Найпершою та найранішою була т.зв. «модернізація через бюрократизацію», коли головним рушієм змін був не банкір чи підприємець, а державний чиновник19. Цей тип модернізації особливо позначився на Львові — столиці, а отже, місці зосередження адміністративних органів та чиновництва. Завдяки своєму статусові столиці найбільшого австрійського краю Львів акумулював значну частину державних податків і державних інвестицій, а впровадження в 1870 р. міського самоуправління дало змогу вкладати ці кошти у розвиток міських інфраструктур. Якщо як критерій модерности застосувати максимальний ужиток цих інфраструктур для щоденних потреб жителів міста, то Львів останніх десятиліть XIX - початку XX ст. був модерним містом — можливо, одиноким справді модерним містом на землях колишньої Речі Посполитої20. Прикладом (хоча, відповідно до галицьких умов, дуже химерним) швидкої індустріялізації стала гірничодобувна промисловість у Прикарпатті. Завдяки їй Галичина на початку XX ст. стала третім найбільшим центром видобутку нафти у світі21.
Поза тими «острівцевими» модернізаціями австрійська Галичина поволі, але невпинно підпадала під вплив змін, які заторкували уклад життя геть усіх суспільних верств і віровизнань. Прокладання залізниць зумовило масовий імпорт товарів із центральних і промислово розвинутих провінцій. Ці товари були кращої якости і, що важливо, дешевші за місцеві вироби. Це вело, серед іншого, до появи не лише у поміщиків і чиновників, але й у сім’ях священиків, селян і навіть іудеїв не бачених раніше меблів, модного одягу і нових харчових продуктів (як-от рис, чай і кава). Консумеристські настрої зміцнювало хай повільне, але невпинне підвищення освічености місцевого населення: потреби зростали не лише у кількісному, а й у якісному вимірі - тобто ставали набагато різноманітнішими. В останні десятиліття
XIX ст. до цих чинників додається ще один: масова заробітчанська еміґрація селян, передусім — до Америки. Багато хто з них висилав свої заробітки додому, що означало появу вільних грошей у натуральних селянських господарствах; деякі поверталися, збагачені новими звичками, потребами і світоглядом22.
Разом з імпортом товарів і грошей відбувався імпорт нових ідей і нових слів: нігілізм, матеріялізм, асиміляція, соціялізм, націоналізм, лібералізм, антисемітизм, декаденція23. Цим ідеям було де вкорінитися завдяки виникненню в останній третині XIX ст. добре розбудованого публічного простору, з численними громадськими інституціями, культурними центрами, видавництвами, бібліотеками, читальнями — і в містах, і в селах24. Розбудова публічного простору стала результатом політичних реформ, до яких Габсбурґів вимусили воєнні поразки в Італії (1859) та від Прусії (1866): щоб відновити свій авторитет, довелося йти на розширення прав підданців. Подібною була логіка змін у сусідній Російській імперії після поразки у Кримській війні. Одначе там розгортання національних і революційних рухів змусило уряд згорнути ліберальні реформи, - натомість у Габсбурзькій монархії таке реформування ніколи не припинялося. Головними віхами тут були перетворення централізованої Австрійської монархії на дуалістичну Австро-Угорську (1867), надання краям політичної автономії (1869), запровадження виборчого права для робітників (1897) і загального (1905) виборчого права. Політичне й господарське домінування земельної аристократії поступово розхитувалося під тиском соціялістичних і націоналістичних рухів. Останні десятиліття XIX - початку
XX століття Галичина, як і інші краї, стає свідком зародження масової політики з політичними партіями, маніфестаціями та гострою виборчою боротьбою25.
Масштабність змін найбільше помітна на прикладі демографічного розвитку, що був у XIX ст. умовою sine qua non соціяльно-економічної трансформації. Населення Галичини за габсбурзького панування постійно зростало: від 3,3 млн. у 1785 р. до 7,9 млн. у 1910 p.; початки якісного перелому припадають на середину XIX ст.: якщо з 1785 до 1851 р. населення виросло на 39%, то в 1851-1910 р. цей показник становив уже 72%26. Приріст був результатом насамперед поступового відходу у минуле мальтузіянських механізмів контролю над чисельністю населення — епідемій і голоду. Останню велику смугу природних катастроф - т.зв. «тісні роки» (1840-1850-ті), потьмарені неврожаєм та епідемією холери27, можна вважати своєрідним водорозділом в історії краю: хвороби й голод траплялися й пізніше, але вже ніколи не мали таких дошкульних наслідків28. Мінялася сама структура відтворення населення через перехід від високих до низьких показників відтворення (народжуваности і смертности). Головним джерелом приросту ставало зменшення смертности завдяки поліпшенню санітарних умов і харчування та поширенню освіти — всіх тих змін, що їх прийнято називати цивілізаційними29.
Поєднання демографічного вибуху з податковим тиском та поширенням консумеристських настроїв вело до неминучих змін у сільському господарстві. Диспропорція між кількістю населення та його потребами, з одного боку, та можливістю їх задовольнити, з іншого, підважувала старий спосіб екстенсивного господарювання, змушуючи його поступатися перед інтенсивними методами. Цей новий тип селянського суспільства, де традиція співіснувала (часом конкуруючи, а часом уживаючися) зі змінами, історики воліють називати «посттрадиційним»30.
В останні десятиліття XIX ст. зараховувати головні верстви галицького суспільства до табору «традиції» можна лише з певними застереженнями — бо і християнське село, і єврейський штетл дедалі більше підлягали мо-дернізаційним впливам. Можна спокуситися на тезу, що Галичина середини XIX століття і Галичина перелому XIX і XX століть становили два різні образи, можливо, навіть два різні суспільства31. В уяві багатьох галичан старий світ захитався. У1870—1880-х pp. з’являються тексти, автори яких -хтось тривожно, а хтось радісно — пишуть про перспективу зникнення за одне-два покоління головних соціяльних груп галицького суспільства: місцевих поміщиків, руських селян та галицьких іудеїв32. Навіть якщо ці передбачення не були слушні, самі по собі вони багато що кажуть про стан суспільства. Вирвані зі звичного укладу маси галичан мусили опановувати нові суспільні ролі.
Галичина як джерело конфліктуГаличани шукали відповіді на непрості питання, а гра історичних обставин робила ті пошуки доленосними для населення Австро-Угорської та Російської імперій.
