Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Середа, Ігор Чорновол, Богдан Якимович, Богдан Янишин привернули мою увагу до деяких важливих публікацій.

У пошуках нових документальних матеріялів мені допомагали Мирослава Дядюк, Галина Сварник, Марта Сенів, Надія Франко у Львові, Галина Бурлака, Ігор Гирич, Алла Диба, Віктор Дудко, Степан Захаркін у Києві, Іскра Шварц у Відні, Яцек Пурхля у Кракові, брат-монах чину оо. Василіян Петро та Ева Рудницька у Варшаві, Левко Чабан у Нью-Йорку, Ксенія Кебузинська у Кембриджі (Масачусетс).

Під час праці над книжкою я користав з домашньої бібліотеки Оксани та Миколи Маслюхів та гостинности Катерини Смаґлій у Києві, Миколи Галіва у Нью-Йорку, Юрка Королишина у Варшаві, Ярини Будрок у Кембриджі та Клавдії Ердгайм у Відні.

Окремі розділи книжки читали й коментували Ірина Вушко, Олена Гузар, Міхаіл Дмітрієв, Микола Крикун, Алєксєй Міллєр, Франк Сисин, Мацей Яновський. Увесь текст перед друком прочитала Оксана Дмитерко. Вона, а також Марія та Мирослава Мечержак допомогли комп’ютерним набором тексту та роботою над додатками.

Мій син Йосип разом зі своїми товаришами Мар’яною Похмурською, Володимиром Боднаром, Тарасом Маслюхом допомогли в упорядкуванні матеріялу та укладанні таблиць.

У роботі над остаточним варіянтом тексту мені дуже допомогло спілкування зі студентами Львівського національного університету імені Івана Франка та Українського Католицького Університету, які прослухали курс на підставі цієї книжки, у першу чергу - з Оксаною Бірковою, Інною Залу-цькою, Назаром Кісем, Данилом Судином, Сергієм Терещенком.

Велику допомогу на всіх стадіях роботи над книжкою — від виявлення окремих публікацій та архівних матеріялів до укладання покажчиків - надав Тарас Романюк.

Віктор Янко допоміг знайти додаткові кошти для публікації книжки.

Щира подяка належиться працівникам видавництва «Критика» Вадиму Дивничу, Миколі Климчуку, Тамарі Масленниковій, Андрієві Мокроусову, Майї Притикіній та Ярині Цимбал.

Джерелами постійної інспірації та моральної підтримки були ректор Українського Католицького Університету о. Борис Ґудзяк і моя дружина Олена Джеджора.

Кожна з цих осіб причинилися до тих місць у книжці, які можуть сподобатися читачам. Відповідальність за слабші місця я несу сам один.

Частина перша

Франко та його часи

Розділ 1

Пограниччя під тиском змін

«Галичина перед автономією, Галичина по двадцяти літах»

Нове зеркало, 1885,1 (13) грудня, №1, с. 4

Австрійська Галичина: рух без змін, зміни без руху

На карті світу є такі місця, де програєш уже через те, що народився саме тут. У XIX ст. австрійська Галичина була одним із них. Той, хто хотів собі багатства і слави, чи бодай просто спокійного й хоч трохи заможного життя собі та своїй сім’ї, найперше мусив виїхати звідси. Якби галицькі предки Карла Маркса та Зиґмунда Фройда -якщо обмежитися тільки двома прикладами — назавжди залишилися в цьому краї, світ навряд чи щось почув би про їхніх геніяльних нащадків1.

Галичина належала до тих східноєвропейських країв, яким ані велика територія2, ані природні багатства не трансформувалися у суспільне багатство. Найбільший край австрійської частини Габсбурзької монархії був водночас найупослідженішим: у 1880 р. тут, на 26,1% її території з 26,9% її населення, було розміщено лише 9,2% її промислових підприємств3. Наприкінці XIX ст. на 1000 мешканців Галичини припадало лише 8 осіб, які мали річний прибуток 600 і більше Гульденів (для порівняння: у Богемії цей показник становив 28, а у Нижній Австрії - 99)4. Більшість населення Галичини (близько 80%) жила з екстенсивного і малопродуктивного сільського господарства — стверджують, що це був один із найвищих показників в Европі. Галичина пасла задніх і в двох найважливіших показниках цивілізаційного розвитку: смертности (36,4 %с у 1882 p.). і неписьменности (76,79% у 1880 p.; тут вона ділила свою сумнівну славу з сусідньою Буковиною та балканськими краями Австро-Угорської імперії)5.

1888 р. польський економіст і підприємець Станіслав ГЦепановський надрукував книжку, назва якої - «Галицькі злидні» - правила Галичині за візитівку в усій Европі. Він вирахував, що пересічний галичанин працює за чверть, а їсть за половину європейця6. Окрім «галицьких злиднів», знані були «галицькі вибори» як символ політичної корупції та зловживання

владою, «тернопільська мораль» 1 - як евфемізм на позначення шахрайства і «галицький граф» як синонім самозванця. Вислів «еіп typischer Galizianer» (типовий галичанин) був чи не найтяжчою образою, що її західний єврей міг кинути євреєві східноєвропейському: вважалося, що геть усі галицькі євреї - брудні, малоосвічені й зарозумілі7. В очах Відня та освіченої німець-комовної публіки Галичина була «напів-Азією», «землею ведмедів», «австрійським Сибіром»8.

Утім, символом відсталости Галичина була не тільки для Заходу, але й для Сходу. Українські соціялісти в Російській імперії нарікали на «галицьке варварство, або, інакше кажучи, цивілізацію, вироблену по польських лакейських хатах та попівських кухнях»9. Поляк у Вільнюсі чи Варшаві вбачав у своїх галицьких одноплемінцях «галілеушів» — відсталих порівняно з поляками, що жили під Росією чи Прусією, й вартих усілякої погорди10. Інтелектуальний ґуру варшавського позитивізму Алєксандер Свєнтоховський писав: «Ця наша Галичина є якоюсь фатальною скелею в океані цивілізації, об яку трощаться всі її кораблі й на якій тільки хижі птахи мостять собі гнізда»11.

Втіленням цивілізаційної відсталости був кожен із головних автохтонних акторів галицької сцени: малоземельні й здебільшого неграмотні русько-українські та польські селяни; такі ж бідні й тверді у своїй вірі галицькі іудеї; духовенство східного (греко-католицького) та західного (римо-ка-толицького) обряду; дрібна шляхта й великі польські землевласники. На останніх лежала головна відповідальність за невтішний стан провінції. У їхніх руках зосереджувалася левова частка економічної, а з останньої третини XIX ст. і політичної влади у краї — аж такою мірою, що Галичину називали великим «фільварком польської шляхти». Наприкінці 1880-х років площа угідь одного великого землевласника пересічно дорівнювала площі близько 100 дрібних господарств, а його голос у виборах до парламентів -крайового (Галицького Сойму) чи імперського (Державної Ради) - був вартий 180 селянських голосів12. Відень намагався підважити домінування польської аристократії від самого моменту анексії Галичини до складу Габсбурзької монархії (1772). Спочатку він скасував особисту залежність селян, а 1848 р. - панщину, тобто право поміщиків безплатно користуватися селянською працею. Однак інші привілеї аристократії залишалися в силі.

У 1885 р. було формально скасовано монополію на вироблення і продаж спиртних напоїв — головне джерело прибутків для поміщиків і моральної та фінансової деґрадації для решти галичан. Однак неформально цей привілей діяв і далі аж до 1910 р. А монопольні права поміщика призначати священика на парафію (право презенти), на володіння зброєю, полювання та рибальство залишилися непорушними до самого кінця Габсбурзької імперії (1918)13. Політично галицьке поміщицтво поділялося на дві партії -західногалицьких