Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

взагалі, а русинів зокрема. Це є, можливо, однією з якостей чи одним з недоліків раси, все ще слабко розвинених і примітивних, щоб мати власні расові концепції, майже вроджені ідеї чи ментальності, повністю індивідуальні у своєму контексті, повністю відмінні від усіх інших і настільки поширені поміж всього народу, що серед тисяч ви не знайдете особистости, здатної піднятися понад ці ідеї; але тим не менше, як я собі уявляю, це одна з головних характеристик народів, сформованих і розвинутих цивілізаціями Сходу. У всіх формах цих цивілізацій присутнє щось пасивне. Навіть у своїй діяльності народи Сходу виступають як єдине тіло, і окремі особи майже ніколи не здатні мислити чи діяти в спосіб відмінний від того тіла64.

Слова Шептицького мають тим більшу вартість, що їх можна кваліфікувати як «свідчення свідка проти себе»: по-перше, він ставився до своєї пастви зі щирою симпатією, по-друге, виводив ментальність русинів із ритуальних практик церкви, яку сам очолював. Тезу про існування окремої «східнохристиянської культурної спільноти» поділяють багато дослідників Східної Европи. У XIX ст. вона була найпомітнішою серед східнослов’янських (пізніших українських, білоруських та російських) селян. їхня традиційна культура була генетично пов’язана зі східнохристиянською есхатологією. Багато в чому вона була чужою чи навіть ворожою до модерної культури тієї частини східнослов’янських еліт, що зазнавала впливу вестернізації65.

На масовому рівні вона виражалася в живучості в уяві мільйонів мешканців Центральної та Східної Европи поняття Русі - розпливчатого окреслення східнослов’янської спільноти, члени якої вживали старослов’янської мови у церковній практиці, розмовляли взаємозрозумілими говірками, мали рудиментарну історичну пам’ять про своє спільне походження й усвідомлювали свою відмінність від західних християн та іудеїв. Лише поступово, підкоряючись доцентровим впливам великих культурних центрів — таких, як Київ, Львів чи Вільно, — з цього великого простору почали вилонюватися окремішні національні ідентичності. Відповідно до мовно-культурних схожостей і відмінностей, існувало декілька різних варіянтів: витворення єдиної східнослов’янської нації; перемога асиміляційних проектів, підкріплених силою державного (російського чи польського) апарату; утвердження окремих національних ідентичностей для більших етнічних груп (української, білоруської та російської) або поява змішаних ідентичностей (як-от спільна «руська» ідентичність для українців і білорусів)66.

На території великого поліетнічного пограниччя, які творили східні провінції Австро-Угорської та західні провінції Російської імперії, формування однієї нації неминуче було руйнуванням інших. У цьому, зокрема, переконує історичний досвід формування модерної української нації, що руйнувала водночас і російський, і польський національний проекти67. Повз увагу більшосте дослідників проходить факт, що необхідною умовою творення модерних націй у цьому реґіоні було руйнування старих, сакральних спільнот — таких, як «свята» Русь. Як писав анонімний український соціяліст у 1881 p., «крім трьох племен: велико-мало-білорусів, існує ще четверте: загальнорусів, щось невідрадне, густий прошарок, який покрив Русь народну, Русь національну, Русь племенну»68.

Як й інші пограничні реґіони, Галичина мала особливий привілей: відігравати велику роль в артикуляції нових ідентичностей69. У виборі того чи іншого варіянту йшлося не тільки про мову чи історичну пам’ять — головні елементи національної ідентичности. Шанси кожного з національних проектів на перемогу не останньою чергою визначала со-ціяльна програма, яку він пропонував руському селянству, найчисельнішій верстві потенційної нації — відповідно до тих нових умов, що склалися під впливом модернізаційного тиску на традиційне суспільство. У кінцевому рахунку, успіх мав здобути той, хто зуміє подолати культурну прірву, яка відділяла здебільшого малограмотне східнохристиянське населення від секуляризованої та вестернізованої еліти. Це був виклик для руських патріотів, котрі, на відміну від шукачів легшого та забезпеченішого життя, не виеміґрували з краю, а залишилися в ньому. Таких, як Іван Франко.

Розділ 2

Загадки Франкового народження

Типи галицьких селян і євреїв Малюнок із книжки: Boleslaw Limanowski, Galicya przedstawiona slowem і olowkem, Lwow, 1892, c. 20

Майже кожна біографія Івана Франка починається з факту, що він народився 27 серпня 1856 р.у селіНагуєвичахСамбірського округу (з 1867 р. - Дрогобицького повіту) в українській селянській сім’ї1. Більшість зі складників цього твердження надається до різних тлумачень. Не те що Франкове народження повите туманом таємничости. Просто між датою його появи на світ (1856 р.) і часом появи його перших біографій (початок XX століття) пролягає ціла прірва між т.зв. традиційним і модерним суспільствами. Сам Франко у спогадах про дитинство в 1902 р. зауважував, що «майже з усього, що було тоді основою тихого, патріярхального життя в нашім закутку, не лишилося майже ані сліду» [21:169].

Традиційне і модерне суспільство мають свої власні культурні коди2, й висловити традиційні поняття засобами модерної мови тяжко, а часом неможливо. Багато втрачається при перекладі. Зокрема, записані «по-модерному» головні елементи його ідентичности - «Іван», «Франко», «27 серпня 1856 р.», «село Нагуєвичі», «українська сім’я», «селянська сім’я» - не відтворюють деяких важливих обставин Франкового народження.

Відмінність між двома світами добре показувала приказка «На селі дохтор піч, а свиня астроном». Франко коментував її так: «Приказка заснована на анекдоті про астронома, що ночуючи у мужика, бачив, як той лічить ся лягаючи животом на горячу піч, а вивіщувавши з зір, що в ночи буде гарна погода, велів собі постелити на дворі, хоча мужик остерігав його, що “мої свині ворожать дощ”, і справді дощ застукав його» 3.

Якби Франкові в ролі «мужика» довелося відповідати «астрономові» про час і місце свого народження, відповідь могла бути приблизно такою: «Я народився в Слободі (або на Війтівській Горі)4, на літнього Івана,

зразу по тісних роках». Така відповідь матиме свій сенс і передаватиме дуже важливі моменти Франкової біографії. Щоб зрозуміти їх, треба на якийсь час відмовитися від перспективи астронома і перейти на точку зору сільського жителя галицького Прикарпаття A. D. 1856.

Між селом і містом

Франко народився у Нагуєвичах і провів там і в сусідній Ясениці Сільній перші вісім років свого життя. Потім він часто повертався до рідного села, а якийсь час, на початку 1880-х років, навіть думав оселитися там постійно. Втім, бувши освіченою людиною, головну частину свого життя він провів у міському середовищі: спочатку в сусідньому Дрогобичі, а від двадцятого року життя й до самої смерти у 1916 р. у Львові, столиці Галичини. Проте у своїх віршах, оповіданнях, повістях, наукових розвідках, публіцистиці та спогадах Франко постійно звертався до образу сільського світу. Цей світ давав йому багатий матеріял для літературної фантазії та світоглядного становлення, результатом якого стали, серед іншого, зусилля зблизити село і місто та зробити мову одного зрозумілою для іншого.

Дихотомія «місто - село» є засадничою для модернізаційних теорій. Розвиток міст трактується як квінтесенція модернізаційного процесу - і навпаки, успіх модернізаційного проекту оцінюється тим, як далеко просунулася урбанізація5.

Однак таке протиставлення міста і села могло