Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Пограничний статус галицьких земель було перервано двічі, коли вони були осердям Галицького (ХІ-ХІІ ст.), а згодом (у XIII-XIV ст.) Галицько-Волинського князівства. Офіційна австрійська назва краю «Королівство Галичини і Лодомерії» була латинським варіянтом Галицько-Волинського князівства, що постало з об’єднання західних і південних окраїн Київської Русі. У момент найбільшої могутности влада галицько-волинських князів сягала на півдні Чорного моря, а якийсь час вони навіть утримували контроль над Києвом. Місцеві князі були споріднені з польськими та угорськими королями. Тому коли у 1340 р. галицька династія вигасла, Галичина стала об’єктом воєн між одними та другими за право володіти нею. Перемогли польські королі. Але факт, що Галичина короткий час належала до угорської корони св. Стефана, дозволив Габсбурґам як спадкоємцям цієї корони вимагати у 1772 р. приєднання Галичини до своїх володінь. Західну частину Королівства Галичини і Лодомерії склала Малопольща, яка становила ядро Польського королівства, але формально частиною Галицько-Волинського князівства ніколи не була. Невідповідності між історичним правом і новопосталими кордонами на цьому не закінчувалися: Волинь, друга половина Галицько-Волинського князівства (таємнича «Ло-домерія» в офіційному титулі краю), після поділів Речі Посполитої підпала під владу Петербурга, після чого Відень ніколи не проявляв до неї окремого інтересу.
Доля новоприєднаних земель якийсь час не була певною. Напередодні поділу Польщі існувала можливість, що вона підпаде під владу Російської імперії. 1767 р. Львів зайняли російські війська, авід 1769 р. у місті перебувала постійна російська залога. Російська імператриця Єкатєріна II чинила опір претензіям Відня на ці землі, вважаючи, що зі своїм титулом «самодержця всіх земель руських» вона має на них не менше прав, аніж австрійська імператриця Марія Терезія. А та особливого інтересу до спадщини Речі Посполитої не виявляла. Інтереси Габсбурзької монархії були спрямовані на захід і південь: на німецькі землі, Італію та Балкани. Марія Терезія приєднала до Священної Римської імперії (тогочасна назва Габсбурзької монархії) майбутню Галичину в надії, що цю територію вдасться виміняти у пруського короля Фридриха на втрачену на початку XVIII ст. Силезію. Цього не сталося. Однак через усе XIX ст. влада Габсбурґів над Галичиною пронесла стигмат тимчасовости: щоразу, коли виникала міжнародна криза, з’являвся привид російської реанексії.
Війни з революційною Францією спочатку на короткий час зблизили три монархії — учасниці поділу Речі Посполитої. їхній Священний союзу 1815 р. постав як ґарант непорушности монархічної системи в усій Европі. Коли під час «весни народів» у 1848-1849 pp. в Угорщині вибухнула революція проти Габсбурґів, російський імператор Ніколай І надав молодому Францу Иосифу допомогу, й вислані війська пройшли через Галичину. У другій половині XIX ст. такої ситуації - проходу військ одного союзника через територію іншого — не можна й уявити: навіть військові маневри на сусідніх із Галичиною російських губерніях Відень сприймав як демонстрацію ворожих намірів. Стосунки між Габсбурґами та Романовими вдавалося нормалізувати, але в рамках «холодного миру», позначеного взаємною недовірою і взаємними підозрами.
На початку XX ст. Галичина була другим після Балкан джерелом напруження між Віднем і Петербургом. На відміну від Балкан, де зійшлися у конфлікті геополітичні амбіції, Галичина як проблемна територія постала з суміші зовнішньо- та внутрішньополітичних чинників. Поразки польських повстань 1830-1831 та 1863-1864 pp. і хвиля антипольських репресій у Російській імперії змушували польських патріотів перенести центр своєї діяльности до австрійської Галичини. Тут стосунки між польськими освіченими класами та Віднем переходили виразну еволюцію від конфлікту до колаборації. Після низки антигабсбурзьких повстань під час наполеонівських воєн, у 1846 р. та революції 1848 p., у 1860-х роках галицькі польські еліти заявили про свою лояльність до австрійського імператора. Пунктом примирення стало надання у 1867 р. Галичині статусу автономного краю. За умови домінування польської знаті автономія Галичини автоматично означала польську автономію. Відтоді поляки становили більшість у місцевому адміністративному апараті, в тому числі найвищому, а в самому Відні було створено посаду міністра Галичини (без портфеля). До того ж нова конституція 1867 р. ґарантувала всім офіційно визнаним націям імперії рівні права, зокрема право вживати рідної мови у школах, державних інституціях і в публічному житті, а підданцям, заохочуючи їх до громадської активности, надавала широкі особисті свободи. За цих нових обставин польський національний рух дивився на Галичину як на свій «національний П’ємонт» — територію, звідки колись почнеться об’єднання всіх етнічних земель в єдину національну державу34.
Український рух у Російській імперії наслідував ті самі зразки. Російський уряд, добачивши в цьому «польську інтриґу», спеціяльними указами 1863 та 1876 р. звів сферу публічного вживання української мови до мінімуму. Ці укази на довгі роки зупинили українське націотворення у Російській імперії — а водночас спричинили перенесення центру національного життя до австрійської Галичини як до «українського П’ємонту»35.
Автономний період в історії Галичини (1867-1914) був часом активного творення польських та українських політичних і культурних організацій, появи масових видань національними мовами — всього того, що було заборонено або дуже обмежено в Російській імперії. До того ж, сусідство Галичини з російськими територіями перетворювало її на вигідний транзит грошей, зброї та преси для російських революціонерів. Російській владі розвиток подій у Галичині бачився як зловмисне плекання ворожих їй політичних рухів. А Відень із такою самою підозрою ставився до місцевого русофільського руху, вбачаючи в ньому російський підступ. Напруження у стосунках між двома імперіями досягло вершка у передвоєнні десятиліття. В атмосфері взаємної підозри і недовіри навіть таке нібито невинне питання, як відкриття українського університету у Львові, Петербурґ трактував як casus belli. Не дивно, що з початком світової війни російське командування вибрало Галичину найпершим об’єктом своєї атаки36.
До австрійсько-російського конфлікту додавалася ворожнеча між місцевими поляками та русинами. Руський табір відрізняли від польського два суттєві моменти. По-перше, політичний вплив галицьких русинів і близько не міг дорівнятися до впливу галицьких поляків. Досить сказати, що аж до кінця Габсбурзької монархії жоден русин так і не посів високого місця в адміністрації краю. По-друге, на відміну від польських еліт, освічені русини потерпали від кризи національної ідентичности. Вони були поділені між собою на українофільську, русофільську та полонофільську орієнтації. Суперництво між ними є істотною частиною
