Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Сподівання Франка перетворити Дрогобич на новий центр соціялістичного руху мали під собою підстави. Місцеві стосунки штовхали кожного неупередженого спостерігача до радикалізму. «Дрогобицька атмосфера провокувала мене до бунту, — згадував Іґнацій Дашинський. — Брутальність зловорожих шубравців, що робили тоді кар’єру у Дрогобичі, була така явна і публічна, що не треба навіть було бути соціялістом, щоб зненавидіти те злочинне “виробництво”, яке ґрунтувалося на природних скарбах матері-землі й на необмеженій експлуатації руських селян, що видобували земний віск у Бориславі»59.

Дрогобич на початку 1880-х зовсім уже не був провінційним і заспаним містом, як за часів Франкового навчання у місцевій школі та гімназії. Це була столиця промислового району, яка інтенсивно розбудовувалася. Серед інших галицьких міст Дрогобич відрізнявся, зокрема, як один із центрів малочисельного, але динамічного соціялістичного руху. У 1880/1881 pp. редакція «Ргасу» розпочала т.зв. вічеву кампанію - серію робітничих мітинґів у Львові, що мали привести до утворення польсько-української робітничої партії. Відгукнулися на цей захід і в Дрогобичі60. Приблизно у тому ж часі, як випливає з поліційних донесень, тут поширювався Франків «Катехізм» і польські соціялістичні видання61. У Дрогобичі Франко записав пісню місцевої єврейської бідноти (капцанів), яка виявляла проблиски того, що можна було б назвати «класовою свідомістю», - а принаймні показувала їхнє відчуження від світу єврейських багатіїв62. Про пробудження свідомосте серед робітників твердив й анонімний кореспондент «Ргасу»63. Іґнацій Дашинський згадував у своїх спогадах, що на початку 1880-х років він зустрів у Дрогобичі декількох освічених місцевих єврейських робітників; один з них навіть дописував до соціялістичних газет у Відні64.

Іншою особою, з яким Франко і Дашинський зійшлися дуже близько у Дрогобичі, був міський архітектор Едмунд Лєон Солєцький. Ліберал за переконаннями, він був непримиримим критиком місцевих стосунків й особистим ворогом декількох великих підприємців65. Навколо Солєцького у середині 1870-х років склалася група місцевої інтеліґенції, що ставила собі за мету «вреґулювати бориславські стосунки». Ця група ввійшла у сильний антагонізм із «семітсько-єзуїтською державою короля Герша» (Ґольдгамера). Зокрема, Ґольдгамер звинувачував Солєцького і товаришів у «соціялістичній демагогії»66.

Від перших місяців переїзду у Нагуєвичі Франко брав участь у діяльності невеликого соціялістичного гуртка у Дрогобичі. Залишається неясним, чи Франко створив новий гурток, а чи просто ввійшов у наявне соціялістичне середовище. З певністю можна сказати, що цей гурток мав інтернаціональний характер: до нього входили робітники, селяни, гімназіяльна молодь і місцева інтелігенція усіх трьох національностей67. Подібні нелеґальні гуртки виникли й у інших галицьких містах — передовсім у Львові, але також і в Дублянах, Перемишлі, Станиславові. Всі вони підтримували зв’язок між собою68. Що, однак, відрізняло дрогобицький гурток від інших — це активні контакти з місцевим селянством, найперше з молодими активістами з Волі Якубової

і Добрівлян. Читальняна молодь підтримувала також зв’язок із Едмундом Солєцьким, який після Франкового повернення до Львова заснував у

Дрогобичі двотижневик «Gazeta Naddniestrzanska» (1884-1889). Одним із головних напрямків діяльности газети було викривання бориславських скандалів. Зокрема, вона реґулярно оприлюднувала статистику нещасних випадків, що їх намагалися приховати місцеві підприємці. Склад редакції газети був близьким до гуртка, в якому брав участь Франко: робітники, селяни, ремісники всіх трьох національностей. Хоч би як наївно виглядали спроби галицьких соціялістів початку 1880-х років створити соціялістичну українсько-польсько-єврейську робітничо-селянську громаду, ця програма, здавалося, спрацьовувала у випадку Дрогобича.

Справджувалися також і сподівання, що Борислав перетвориться на центр робітничого руху. Принаймні, 15 травня 1881 р. тут сталася подія, яка залишила помітне місце у розвитку робітничого руху в Галичині: поліція вперше застосувала проти робітників вогнепальну зброю. Під час виплати тижневої зарплати у Французькому товаристві мінерального воску між робітниками й адміністрацією виник конфлікт, дирекція викликала поліцію, а робітники з криком «Ура!» кинулися її роззброювати. Поліціянти відкрили вогонь, смертельно поранивши одного з напасників69. «Хрещення вогнем» відкривало новий, героїчний період в історії галицького соціялістичного руху70. Для Франка ж «бунтація» робітників французької компанії була свідченням, що дотеперішній спокій у стосунках між робітниками та підприємцями не є тривким [26:190], і можна чекати нової хвилі робітничого протесту, а відтак перетворення Борислава на центр соціялістичного РУХУ-

Але дальший розвиток подій пішов цілком іншим шляхом. Французька кампанія під впливом бунту 1881 р. вирішила «цивілізувати» свої стосунки з робітниками. Щоб запобігти повторенню подібних інцидентів, вона зініціювала створення робітничого товариства взаємодопомоги і взялася будувати для робітників гуртожитки. Така ініціятива створила загрозу для місцевих підприємців, які не мали ані бажання, ані коштів робити щось подібне для своїх робітників. А ті відтепер, наймаючись на роботу, виявляли менше згідливости, очікуючи від місцевих підприємців якихось дій за прикладом французької кампанії.

У стосунках між робітниками і підприємцями існував чинник, що робив їхні взаємини особливо небезпечними: більшість дрібних підприємців були євреями, більшість робітників — християнами, руськими або мазурськими селянами, або ж чеськими фаховими робітниками. Суспільні антагонізми накладалися на релігійні та етнічні стереотипи, і за кожного напруження ситуації це поєднання утворювало вибухову суміш.

У липні 1884 р. у Бориславі вибухнув конфлікт, що його галицька преса назвала «Бориславською війною». Реконструювати перебіг подій важко, бо різні джерела дуже розходяться в інтерпретаціях. Початок конфлікту поклала сутичка 18 липня 1884 р. між християнським робітником і двома єврейськими наглядачами у сусідній із Бориславом Волянці. Ранком наступного дня у Волянці відбувся антиєврейський погром. Натовп нез-ідентифікованих осіб вдерся до кількох єврейських помешкань, вибивши двері й вікна та понищивши меблі, і до синагоги, де порвав молитовні книжки, але залишив неторкнутою тору. Згідно з показаннями місцевих євреїв, напасниками були робітники французької компанії. Едмунд Солєцький та його «Gazeta Naddniestrzanska» провели своє власне розслідування. З того, що в погромі вціліла тора, вони зробили висновок, що він був інсценований, а замовили його місцеві єврейські підприємці.

Так чи інакше, по обіді того самого дня дійшло до акту помсти. Озброєні сокирами та палицями 3 тис. (за іншими даними — 5—6 тис.) євреїв та робітників із єврейських шахт напали на гуртожитки французької кампанії. Натовп жорстоко розправився з тими робітниками-християнами, що не встигли втекти з гуртожитків, а потім знищив самі гуртожитки та інше майно французької кампанії. Тяжкі поранення дістали 34 робітники, з них п’ятеро — смертельні. Край цьому «антихристиянському» погрому поклали місцеві жандарми, що прибули на місце подій із запізненням і відкрили вогонь у натовп. Двох нападників поранили, решта розбіглася. Тридцятьох заарештованих погромників згодом засудили на різні терміни ув’язнення71.

«Gazeta Naddniestrzanska» заперечувала, що головною причиною «бориславської війни» були