Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

«Борислав сміється» випадає з усього бориславського ряду, будучи одинокою спробою змалювати організований робітничий рух у нафтовому басейні. Як раніше повість «Петрії і Довбущуки», Франко писав «Борислав сміється» спеціяльно для журналу і друкував порціями, від січня до листопада 1881 p., мірою готовности наступної частини. Але, на відміну «Петріїв і Довбущуків», нова повість нібито мала базуватися на реальних подіях: великому робітничому страйку, який кінчився великою пожежею в Бориславі. Франко за різних нагод наголошував реальність зображуваних подій Мозаїка: 346; 41: 460; 48:197-198]. Ця Франкова версія перекочувала у франкознавчі дослідження47.

Дослідження історії робітничого руху у Бориславі змушує сумніватися у правдивості Франкових слів. Жоден із відомих робітничих протестів не надається бути історичною основою повісти «Борислав сміється» 48. Впадає в око, що сам Франко точної дати «великої бориславської пожежі» не подав: у його творах натрапляємо щонайменше на три версії: 1868, 1871-1872 і

1873    р. З історичних документів відомо про три бориславські пожежі 1866,

1874    і 1876 років - усі були результатом необережности, а не свідомого підпалу. Опосередковані свідчення дають змогу встановити, що Франко мав на увазі пожежу 1874 р. Але це не міняє підставового факту, що зв’язок між страйком і пожежою він вигадав49.

Для чого Франкові треба було містифікувати? Відповідь досить проста, і він її не ховає: щоби подати «реальне небувале серед бувалого і в окрасці бувалого». «Реально небувалим» був страйк. Чекати його - як показує історія робітничого руху в Бориславі - треба було ще щонайменше двадцять років. А Франко хотів прискорити події. Свій репортаж 1880-1881 pp. про умови праці та життя робітників на найбільшій дрогобицькій фабриці Ґартенберґа і Ґольдкремера він закінчує словами, що видають його нетерпіння:

А ви, браття — дрогобицькі робітники, — невже ви не відчуваєтье своєї недолі, невже вічно думаєте гнути шию і терпляче схилятися, невже власні злидні не переконали вас, що сучасне «покірне телятко» не ссе тільки двох маток, але жодної? [44/1: 65]

Франкову повість можна було читати, ніби підручниковий виклад того, як готувати страйк. Головний її герой, робітник Бенедьо Синиця, після нещасного випадку на будові не може найти роботу в Дрогобичі і подається у Борислав. Перед лицем безвиході йому спадає рятівна думка: разом із побратимами по нещастю, з якими він зблизився тут, скласти касу взаємодопомоги. Коли грошей набирається достатньо, робітники оголошують страйк. Каса дозволяє їм протриматися без роботи. Підприємцям нічого не лишається, як поступитися перед робітничою солідарністю. Робітники на чолі з Синицею торжествують. Але їхня радість виявилася передчасною: один із наглядачів викрадає касу. Бенедьо занепадає духом, бо його ідея організованої боротьби провалилася. Один із Бенедевих побратимів Андрусь Басараб закликає підпалити Борислав. На цьому моменті повість й уривається. Згідно з начерком її плану, наступні розділи мали розказувати про велику пожежу у Бориславі50 та про суд над Андрусем Басарабом [15: 499].

Сучасники Франка, зіставляючи героїв твору з галицькими типами робітництва, вказували на малу їх правдоподібність. Володимир Барвінський називав Франкових робітників «занадто премудрими, овіяними духом асоціяційним західноєвропейських робітників, котрі розуміють про долю робітників і обдумують способи заради, які мабуть не ворушаться в головах галицьких робітників»51. Подібно й Омелян Огоновський сумнівався, чи «Бенедьо є можливим типом між бориславськими ріпниками. Таким тямущим робітником міг явитись якийсь бельгієць, а не бідний робітник-русин, котрий не мав досі нагоди дізнатись про здобутки сучасної соціології»52. Скепсис Барвінського та Огоновського є виправданим лише почасти: у Бориславі не могло бути багато свідомих робітників, але серед декількох тисяч були окремі, що відрізнялися інтелігентністю. Франко згадує принаймні одного (але, на жаль, не подає його прізвища), з яким його в’язала участь у соціялістичнім русі у Бориславі від початку 1880-х pp.53 Заслуговує на увагу також твердження сина Франка Тараса, що образ Бенедя Синиці насправді був автобіографічним, і що у ньому письменник вивів самого себе54. Що ж до інших «побратимів», то тут рацію Франкові можна визнати лише беручи до уваги його мистецький план представити «небувале серед бувалого і в окрасці бувалого».

Соціялістичні переконання Франка дозволяли йому бачити речі, що не існували взагалі або ж існували лише в зародку. Сприйняття соціялізму у дні його молодости було щирим і майже фанатичним. Молодий Франко та його товариші марили великою соціялістичного революцією, що її пророкували Маркс й Енґельс. Дехто вбачав її початок у вбивстві Алєксандра II та хвилі антиєврейських погромів 1881 р. на українських землях.

Близькі колеґи Драгоманова і Франка, Сергій Подолинський та Михайло Павлик, які в той час перебували у Женеві, розробляли плани перебратися до Румунії, ближче до російського кордону. Для Павлика географічна близькість Румунії до українських етнічних земель в обидвох імперіях мала стратегічне значення: він надіявся, що революційна хвиля ось-ось перекинеться через російсько-австрійський кордон55.

А Франко, поки його колеґи-соціялісти були сповнені ентузіязму, опинився у скруті. У квітні 1881 p., якраз під час роботи над повістю «Борислав сміється», через брак засобів існування він мусив покинути Львів і повернутися у рідні Нагуєвичі. Свій переїзд він трактував, однак, як нову нагоду: адже він їхав не куди-небудь, а в околиці Борислава. Близькість Борислава і Дрогобича дає йому новий матеріял для нових статтей у газеті «Ргаса» [26:186-193; 44/1:52—65]56. Навіть більше: він пропонує Павликові приєднатися до нього і перенести сюди центр їхньої спільної діяльности. Як арґументи він подає «близькість Борислава, масу жидів і значне число між ними поступових, а між молодіжжю й соціялістичних елементів, — усе це прямо натовкало б діяльність нашу в Дрогобичі на межиплеменно-федеральну основу» [48: 325-326].

Як виглядає з донесень поліції, місцеву владу страшила саме така перспектива. Дрогобицькому староству був дано розпорядження слідкувати щодня за Франком, «відомим соціялістичним аґітатором», зокрема, звертати особливу увагу, «чи не мандрує він по околицях, зокрема до Борислава, для того, щоб зв’язатися з робітниками нафтових копалень». Дрогобицьке староство реґулярно посилало звіти, але всі вони були досить одноманітні: «...Франко постійно перебуває у свого вітчима... У Бориславі не помічали його до цього часу, а вдома постійно пише якісь праці... У Нагуєвичах постійно займається якоюсь писаниною, не товаришує ні з ким і ніде не буває...»57.

Офіційні звіти мало що говорили про те, чим насправді займався Франко. Взимку 1882 р. зі Станиславова до Дрогобича перебрався разом із матір’ю і братом Феліксом молодий гімназист Іґнацій Дашинський — майбутній провідник польських соціял-демократів. Тут він познайомився з Франком і потрапив під його вплив. У своїх спогадах він писав: