Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Інший очевидець додавав до цієї картини:

Хто не бачив робочого ринку у Бориславі, не приглядався до того, як наглядач оглядає руки, плечі того, хто наймається на роботу, а потім відставляє його вбік, кажучи: «підеш у шахту», — той не знає нашої Каліфорнії з найнепривабливішого боку24.

Борислав став найбільшим у Галичині ринком найманої робочої сили. У другій половині XIX століття тут працювало, залежно від пори, по 5-8 тис. робітників (див. таблицю 6. За цими показниками Борислав поступався тільки столичному Львову, де найманих робітників було 20—22 тис. Але частка найманої сили від усього населення (близько 50-60%) у Бориславі була набагато вища, ніж у Львові (близько 10%). Окрім того, суттєва різниця полягала в тому, що бориславські робітники працювали у промисловості, тоді як у Львові значна частина, якщо не більшість, найманої робочої сили насправді була домашньою прислугою.

Було б, однак, великим перебільшенням трактувати бориславських робітників як промисловий пролетаріят. Більшість становили селяни - або місцеві русини з Дрогобицького та сусідніх (Самбірського, Стрийського чи Турківського) повітів, або ж «мазури» (поляки з Західної Галичини). Вони залишалися прив’язаними до землі й у Бориславі шукали додаткових засобів для існування. На роботу наймалися сезонно, на час перерви у сільськогосподарських роботах, а потім поверталися додому. В озокеритній промисловості сезонні робітники-селяни ще наприкінці 1890-х років становили три чверті всього пролетаріяту. Коли більшість озокеритних шахт було закрито (про це далі), їх частка різко зменшилася. Однак вони все ще складали більшість у нафтовій промисловості на початку XX століття25. На постійній основі працювала 1/6-1/5 частина робітників. Більшість їх складали місцеві євреї, переважно з сусіднього Дрогобича, одного з найбільших єврейських штетлів Галичини26. Невелику частину становили фахові робітники, які походили або з центральних провінцій Австро-Угорщини (Богемії та Моравії), або з Прусії27.

У другій половині XIX - на початку XX століття етнічна структура місцевої робочої сили була такою: русини (українці) становили близько половини (45-50%), другу половину розділяли між собою приблизно порівну поляки та євреї (бл. 20-30% усієї робітничої сили)28. Існувала певна відповідність між етнічною, професійною структурою. Руські та мазурські селяни наймалися на найтяжчу і найнебезпечнішу роботу — копати шахти і видобувати віск під землею. Вони працювали також на поверхні, піднімаючи добуту сировину. Жінки займалися первісним обробітком видобутих брил воску, відділяючи породу від землі. Єврейські робітники працювали переважно — хоч і не тільки — на транспортуванні чи дистиляції нафти й озокериту29.

Етнічна строкатість робочої сили заважала розвинути внутрішню солідарність, що «покривала б усіх робітників і змушувала їх діяти одностайно» 30. Коли у Бориславі й траплялися випадки групової солідарности, то радше за етно-релігійною, аніж класовою ознакою: єврейські робітники змовлялися між собою і добивалися вищої платні у неділю та християнські свята, коли більшість українських і польських селян відмовлялися працювати31.

За Бориславом закріпився образ «єврейського господарства» - на відміну від видобутку нафти в інших місцевостях Галичини (Слободі Рун-ґурській Станиславівського повіту та Бібрці Кросненського повіту), де домінував польський капітал. У 1873 р. у Бориславі нараховувалося 779 дрібних підприємців-євреїв. Євреями були й власники найбільшої озокеритної фабрики і фірми «ҐартенберґтаҐольдгамер», яка 1870 р. заклала у Бориславі першу велику нафтову компанію32. Сама єврейська спільнота була далека від однорідности. Підприємці становили лише один її полюс, другий, протилежний, займали декілька тисяч робітників. Між цими двома полюсами розміщалися наглядачі, касири, власники корчем і робітничих нічлігів. З огляду на часті й несподівані повороти фортуни, окремі особи могли підніматися й опускатися суспільною драбиною відносно легко33. Окрім того, існував численний єврейський люмпен-пролетаріят, пострах Борислава - т.зв. «кочиніри» («кучиніри», «kuczynierze»), яких часто наймали місцеві підприємці, щоб тероризувати непокірливих робітників або конкурентів34.

Деморалізація — одне з ключових слів, яким описували стан робітничих відносин у Бориславі. Старе патріярхальне життя зникло, і то назавжди - а разом із ним і ті моральні обмеження, які воно накладало на колишніх мешканців галицького села чи штетла. Тяжка і небезпечна робота, з одного боку, та атмосфера насильства і легкої доступности дешевих розваг, із другого, витворювали норми поведінки, за яких не те що чесність, тверезість, а навіть саме життя цінувалися дуже мало. Що, однак, залишилося від старого укладу - це захисна потреба самоприниження. «Один-єдиний крейцер, одна цигарка чи навіть добре слово перетворює їх на слухняних рабів. Результатом такої запобігливости є страшне самоприниження, що вражає кожного, хто не звик до цього. Вас усупереч вашим протестам поцілують у руку, впавши на коліна; а коли ви підете далі, то ще довго чутимете за своєю спиною слова вдячної молитви за небачену щедрість», — писав австрійський соціял-демократ про селяно-робітників Борислава у 1890-х pp.35

Не дивно, що за таких умов аж до самого кінця XIX століття у Бориславі не було організованого робітничого руху. До початку 1880-х у Бориславі відбулися лише два-три невеликі страйки, невдалі для робітників36. Робітничі виступи переважно набирали стихійних форм. Серед актів робітничого протесту домінували масові стихійні безпорядки та акти особистої помсти над підприємцями або наглядачами.

Проникнення великого капіталу, витискаючи дрібних підприємців, почало поступово міняти ситуацію. У 1882 р. у Бориславі нараховувалося 48 великих і 340 дрібних підприємств; у 1890 р. баланс змінився, відповідно, до 59 і ЗО37. Найтяжчий удар дрібній промисловості завдало нове урядове гірниче законодавство 1897 p., яке впровадило вимогу мінімального віддалення однієї шахти від іншої на 60 м, а також обов’язкового впровадження сучасного устаткування і засобів техніки безпеки. Більшість дрібних підприємств не могли виконати цих умов і мусили закритися38. А разом із ними закрилася сторінка «єврейського господарювання» в історії Борислава: втративши засоби до існування, дрібні єврейські підприємці разом зі своєю численною клієнтелою подалися в еміґрацію39.

На початку XX століття нафтовий басейн уже опанували великі закордонні кампанії. Впровадження нової та дорогої технології видобутку — т.зв. «канадської системи» буріння — дозволило експлуатувати глибинні й особливо багаті поклади нафти. Бориславсько-Дрогобицький нафтовий басейн став третім найбільшим центром нафтовидобутку у світі. У результаті цих змін фахові робітники поступово витискали некваліфікованих селян. Сформувався також прошарок постійних, кадрових робітників, уже з робітничих сімей40.

Укрупнення промисловости та формування кадрового робітничого ядра уможливили зародження наприкінці XIX — на початку XX ст. масового організованого робітничого руху. У промисловий район почали активно проникати польські, українські та єврейські соціял-демократи, творитися робітничі організації та відбуватися політичні мітинґи (як-от святкування 1 травня)41. Вершиною робітичого руху став загальний страйк нафтових робітників улітку 1904 р. в Бориславі. Однак новий страйковий рух не поклав кінця