Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

самій точці20. Сценарій не вичерпує драми. Важливою є сама гра акторів, їхня взаємодія з глядачами. Франко якраз був одним із тих авторів, що своїми текстами активно творять нові дискурси. Проте аналіз суспільної рецепції його творів показує, що навіть найпровокативніші й найдискутованіші тексти мали вузьку сферу впливу. Тому з’ясування причин Франкової популярности — а заразом її границь — потребує конче раз по разу покидати дискурсивні поля й аналізувати структури життя людей, котрі не забирали голос у цих дискусіях через неписьменність або байдужість.

У кожному разі, писання біографії вимагає враховувати різні контексти, а тому передбачає інтердисциплінарність. Ця книжка написана на перетині історії, літературознавства, соціології та етнографії. З усіх цих дисциплін автор цих рядків може ствердити свою фаховість лише в історії. У решті він був і залишається дилетантом. Досвідчений читач може легко відчитати суму тих методик і методологій, фахово чи по-дилетантськи застосованих у цій книжці. Тут вважаю за потрібне зупинитися лише на одній, яка найбільше вплинула на загальний дизайн дослідження: на теорії полів відомого французького соціолога П’єра Бурдьє. Бурдьє вводить поняття поля гри (jeu), правила якої не цілком ясні й скодифіковані. Головне у цій грі — це ставки (enjeux), які здебільшого виникають під час змагання між гравцями. Гравці сходяться в тому, що у цю гру варто грати, й інвестують у неї свої зусилля. Існують також козирні карти (економічний, соціяльний, культурний, символічний капітал), вартість й ієрархія яких може мінятися у процесі самої гри. В емпіричному дослідженні треба визначити, що є полем гри, де пролягають його межі і які типи капіталу в ньому задіяно. Найтяжче визначити межі самого поля, оскільки вони самі є об’єктом і ставкою гри. Учасники гри — економічні фірми, дизайнери моди, письменники — постійно стараються відрізнити себе від свого найближчого супротивника і встановити свою власну монополію над певною ділянкою поля21.

Бурдьє пропонує метафору й образи картярської гри (ставки, козирні карти). У випадку масових політичних рухів доречнішим видається порівняння з грою, де більше і гравців, і вболівальників, численні натовпи яких хоч і не грають, але перебіг подій на полі вважають життєво важливим для себе. Такою грою є футбол. Розвиваючи цю метафору, головну інтриґу книжки можна зобразити так: у зв’язку з занепадом старого режиму в XIX ст. на європейському континенті між різними етнічними, релігійними, соціальними та ін. групами починається великий турнір за право ввійти у XX ст. Кількість учасників значно перевищує кількість призів. Збігом обставин сталося так, що Галичина часів Франка стає полем, де відбувається один із півфінальних матчів. Щоб виграти, один з аутсайдерів - українофільська інтелігенція - пробує опанувати нові правила і техніку гри, зібрати соціяльний і символічний капітал, перетворити пасивних досі жителів своєї провінції на масову групу підтримки тощо. Всі ці заходи можуть виявитися марними, якщо команда не матиме доброго форварда, який забиватиме голи. Ця історія є розповіддю про те, як Франко став таким форвардом - завдяки обставинам, які потребують окремого вияснення і які неможливо зрозуміти, не збагнувши самої логіки гри.

Наприкінці стисло опишемо стан іншого поля, в якому намагається позиціонувати себе ця книжка. Ним є франкознавство. Вивчення життя і творчости Івана Франка має довгу історію й усталені традиції. Перші праці про Франка з’явилися ще за його життя22. Багатство Франкової спадщини у поєднанні з відносно доброю збереженістю архівів і довготривалістю дослідницьких традицій23 створили унікальне становище, яким можуть похвалитися біографи не кожної видатної особистости: на сучасному етапі досліджень життя Франка можна розписати за окремими днями. Парадоксом є те, що незважаючи на такі детальні знання, досі не існує хоч трохи задовільної академічної біографії Франка. Почасти це можна пояснити політичними обставинами: навіть і за життя, а ще більше після смерти Франко став об’єктом боротьби декількох політичних течій, кожна з яких силкувалася встановити своє монопольне право на нього як на свого ідейного попередника. Тому життя і діяльність Франка часто описували у згоді з ідеологічними схемами, які передбачали свідоме замовчування чи викривлення окремих фактів. Найбільше відзначилася тут радянська наука, яка, за влучним висловом Євгена Сверстюка, писала біографії ніби з обов’язку показати «придатність до державної служби» своїх героїв24.

Ця тенденція залишається живою і після падіння комунізму, коли формально франкознавство звільнилося від політичного тиску і дослідницьку свободу в принципі нічим не обмежено. Іншою перешкодою є загальна настанова, коли гонитва за новими фактами заступає потребу робити широкі висновки. Це було таким помітним явищем, що на нього звернула увагу суспільність і почала — здебільшого у міжвоєнних галицьких газетах — кампанію проти «причинкових» дослідів і «причинкових» істориків, що пишуть «до», а не «про»25.

У загальній ієрархії наукових цінностей я ставлю відкриття нових способів осмислення вже відомих фактів вище над збиранням нових фактів. Серед праць, у яких дотримано такий підхід, ця книжка не є першою і, зрозуміло, не буде останньою. Від часу падіння комунізму вийшло декілька першокласних досліджень, що відкривають простір для нових інтерпретацій Франкового життя і творчости26. Деякі з них з’явилися поза франкознавством — однак без урахування результатів і висновків цих досліджень годі уявити собі будь-яку серйозну біографію Івана Франка27. Після їх оприлюднення писати про Франка стало якщо не легше, то принаймні набагато цікавіше, аніж, скажімо, на початку 1990-х років.

Ця біографія Франка є також підсумком моїх власних майже двадцятирічних досліджень. 1990 року я видав невелику книжечку як спробу нової біографії Франка28. За шістнадцять років, що відтоді минули, наші знання про Франка істотно розширилися. Проте це тільки дає змогу чіткіше усвідомити, як багато ми ще не знаємо і не розуміємо. Тому авторським кредом і далі залишається латинське прислів’я, яким я закінчив вступ до тієї, давнішої праці: «Зробив, що зміг; хто зможе, хай зробить краще».

Подяки

Ця книжка писалася довго. Між нею та мною встановилося щось на зразок змагання, хто кого скорше кінчить: я — її чи вона — мене. Врешті-решт, ми досягли компромісу: замість усієї біографії Франка читач одержить лише половину, історію його молодих літ. Але навіть такого поло-винчатого результату не вдалося би досягнути без допомоги багатьох людей та інституцій. Усім їм за це хочу подякувати.

Найперша подяка належиться тим програмам та організаціям, що на різних стадіях забезпечили фінансово працю над цим проектом: Програмі Фулбрайта (США) та Лізи Майтнер (Австрія), Фондові Катедр Українознавства та Гарвардському Інститутові Українознавства.

Саму ідею та головні ідеї книжки мені допомогли сформулювати розмови та консультації з Мартою Богачевською-Хомяк, Любомиром Гайдою, Григорієм Грабовичем, Тамарою Гундоровою, Ярославом Дашкевичем, Володимиром Дібровою, Ярославом Ісаєвичем, Андреасом Капелером, Майклом Кенеді, Алфредом Рибером, Романом Шпорлюком.

Гаролд