Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

одне промовисте свідчення селянської реакції на Франка у часи його короткого побуту в Нагуєвичах (1881-1883). Це є спогади адвоката Івана Кобилецького, уродженця сусідньої Ясениці Сільної. На час описуваних подій мав 6-8 років (народився у 1875 p.):

Одного разу восени я був зі своїм батьком при оранці в полі. Підійшов сусіда, селянин, і розпочалася довга розмова; під час неї цей сусіда сказав до мого батька: «Чи хлопця, — показуючи на мене, — будете таки посилати до школи?». — «Я ще напевно не знаю», — відповідає батько. «Е, дали б ви собі спокій із тими школами, — каже сусіда, — дивіться, що сталося з Франком: від Бога відступив, пан-Бог наслав на нього покаяння — з розуму зійшов <...> . То вже вдурів то вдурів, але хоч би тихо дома сидів. Люди із Слободи [присілку, де жила сім’я Франків. — Я.Г.] оповідають про нього, що аж волосся на голові стає. Цілими днями, кажуть, по лісах, як несамовитий волочиться так, що люди в ліс бояться зайти. По ночах, повідають, ходить по хаті, щось сам до себе говорить, усміхається — сідає до столу, щось пише, знову встає і ходить, і так цілу ніч. А я колись трохи не настрашився його. Йду до Борислава, а той на Попелівській горі іде з Борислава. Оброслий, як дід, портки по коліна підкасав, чоботята на палиці і щость до себе говорить і сміється; то я на другий бік дороги та в ноги. І пощо то діти тепер до школи посилати?»42.

Мабуть, у цих спогадах описано Франків спосіб писання віршів: він творив їх ходячи, промовляючи або наспівуючи про себе рядки і строфи, заким сідав їх записувати на папір43. Але невтаємничені в «секрети поетичної творчости» селяни вважали таку поведінку ознакою божевілля і лякалися. В кожному разі, не розуміли його й виразно трактували як «чужого».

Добрівляни і Воля Якубова як пробний камінь русько-українського радикалізму

Франкові невдачі у поширенні соціялізму серед селян Нагуєвичів і Ясениці Сільної можна списати на відоме спостереження про те, що «нема пророка у своїй вітчизні». Іронія полягала в тому, що для молодого Франка це був єдиний терен для соціялістичної пропаґанди серед селянства. Український соціялізм у Галичині ширився острівцями; всі воні виникали, як писав Михайло Павлик на початку 1880-х років, «коло місця роду соціялістів з народу»44, тобто у місцевостях, де мешкали або куди час до часу наїжджали галицькі соціялісти: Львів, місце проживання більшости з них, Косівщина і Коломия, де працював серед селян Павлик, та Дрогобиччина, місце народження Франка45. На своїй малій батьківщині Франко мав найбільший успіх у двох сусідніх селах, Добрівлянах та Волі Якубовій. Про історію місцевого соціялістичного руху написано чимало46. Після

Франкової смерти було записано спогади одного з добрівлянських селян, Петра Берегуляка. У 1880-ті роки, коли Франко займався соціялістичного пропаґандою, він був іще малим хлопцем. Але він був причетний до цієї історії через свого дядька Гриня Берегуляка: його, як найменшого, під час таємних нарад ставили на сторожу, щоб попередити зібраних селян про наближення жандармів. У розповіді Петра Берегуляка пропагандистська діяльність Франка і місцевих селян-соціялістів виростає до гігантських розмірів: у Добрівлянах у 1882-1886 pp. відбувалися таємні з’їзди за участю Франка; селяни переписували і розмножували літографічно агітаційні брошури та відозви, які писав для них Франко, та розліплювали їх по дорогах або ж носили в дальні села, а в торгові дні кидали людям до возів47.

Факт соціялістичної пропаґанди підтверджував Семен Вітик, іще один український соціяліст із Дрогобиччини, на двадцять років молодший від Франка. Його батько був залізничником і мешкав у залізничній будці у чистому полі між селами Воля Якубова і Добрівляни. До цієї будки сходилися селяни з навколишніх сіл, коли їхали у своїх справах до Дрогобича або йшли працювати до Борислава, і балакали про свої поточні справи. Десятирічний Семен Вітик із великою цікавістю слухав ті розмови, а пізніше написав про це у спогадах. Ніщо так сильно не захопило околицю, твердив він, як розмови про Волю Якубову і Добрівляни:

Спочатку таємничо, а потім усе голосніше говорили собі селяни, що в Волю-Якубову й Добрівляни наїхали якісь молоді люди, зібрали в лісі народ і почали йому розказувати, що так далі жити не можна, що по селах велика біда, що тиснуть податки та що пани все забрали від селян. Слово до слова повторювали оповідачі про все те, що чули на зборах у лісі, а ті, що не чули, додавали від себе, й таємні збори в Волі Якубовій та промови докладачів росли й розрозсталися до небувалих розмірів, набирали якоїсь грози. Селяни говорили, що ці молоді люди закликали народ, щоб перестав спати, перестав ходити кожний сам для себе, а щоб єдналися всі разом у одну громаду для спільної роботи48.

Знайдені матеріяли слідства над «селянами-соціялістами» з Волі Яку-бової та Добрівлян (1886)49, як і спогади одного з них, Гриня Римаря50, разом з іншими дотичними матеріялами, дозволяють зіставити ці спогади зі свідченнями самих учасників цього гуртка. Найбільша їхня цінність у тому, що вони дають змогу проаналізувати межі та характер впливу Франка на місцеве селянство.

Найперше варто відзначити, що і Добрівляни, і Воля Якубова мали репутацію «революційних сіл» задовго до Франка. Воля Якубова була місцем селянських виступів 1819 і 1843 pp.51, а Добрівляни відзначилися тим, що після запровадження автономії місцева громада по-своєму зрозуміла ідею самоврядування і цілих шість років, з 1867 по 1873 p., жила і чинила громадський суд не за австрійськими законами, а за власним звичаєвим правом, «по справедливості за божими заповідями»52. Це були великі села: у Добрівлянах жило 1600, у Волі Якубовій 1000 мешканців53. Більшість господарів (у випадку Добрівлян - майже дві третини) прогодувати себе і свою сім’ю з власної землі не могли й мусили шукати додаткових заробітків. Ними було ткацтво і візництво. Селяни возили свої товари і дрогобицьку сіль не лише до навколишніх сіл, але й на ярмарки до Дрогобича, Самбора, Стрия, а окремі аж до Львова та на Закарпаття, Буковину та Угорщину [44/1: 502-504]. У кожному разі, місцеві селяни частіше бували у місті, більше бачили світа, охочіше посилали дітей до школи і навіть у гімназії, а тому були готові сприймати нові ідеї. Обидва села, а особливо Добрівляни, наприкінці XIX - на початку XX століття весь час вели перед у національнім, політичнім і освітнім русі — а часом, на думку галицьких радикалів, вони вже аж занадто повертали вліво54.

Наприкінці 1870-х - на початку 1880-х років Добрівляни стали «Меккою» для молодих