Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Симбірський процес викликав суспільний резонанс. Дискусія між галицькими газетами зводилася головно до того, кого слід винити у згубній пропаґанді. Консервативна польська газета «Czas» звинувачувала руських народовців і русофілів у свідомому веденні анархічної пропаґанди серед селяства і на цій підставі вимагала закрити всі руські читальні у Галичині80. Русофільський «Новий пролом» перекладав ці звинувачення на плечі народовців, вказуючи на своє виправдання, що в обидвох читальнях обшук не виявив жодного русофільського видання81. Своєю чергою «Діло» заперечувало вину народовської партії, вважаючи справжнім винуватцем «нігілістичний вплив» Борислава і Дрогобича на сільську околицю82. Франко вбачав головне значення цього судового процесу у тому, що він послужив своєрідним пробним каменем для ставлення галицької інтелігенції до сільських читалень. «Сміло можна сказати, — писав він, — що інтелігенція та зайняла становище, яке зовсім не робить їй чести і свідчить про надзвичайно низький рівень розуміння свободи, відкриває перед нами у всій своїй наготі фальш тих шумних фраз про потребу освіти народу на широких основах»83.
Однак Воля Якубова і Добрівляни стали для українських радикалів пробним каменем, що мав показати їм, якою мірою вони впливали на руське селянство і чи могли розраховувати на нього як на соціяльну опору. Драгоманов у цій історії вбачав тільки початок нового руху — «на цьому не стане, а діло піде дальше» — і вимагав від Франка та інших «молодих» активніших дій. Він мав проблему з тим, як означити цей рух, що вважався йому початком радикальної «штунди»84 — протестантського руху, поширеного на Півдні України серед німецьких колоністів та, під їхнім впливом, місцевих українських селян85. Цей рух, сподівався Драгоманов, мав привести в Галичині до переродження греко-католицької церкви, подібно до того, як це сталося колись у Німеччині з католицькою. Такий розвиток він вітав і вбачав у цьому велике майбутнє для України й українського руху86.
Інші особи, причетні до діяльности читалень, були налаштовані скептичніше. Едмунд Солєцький назвав знайдену під час арешту літературу «дурними брошурами, яких народ не розуміє, але які будь-що-будь наражають його без потреби на відповідальність перед карними законами, тоді як легкодумні сівачі цих брошур сидять безпечно за пічкою»87. Слова Солєцького перегукуються з пізнішими зізнаннями головного героя процесу, Григорія Римаря. Відбувши ув’язнення, він по кількох роках писав: «Наробили важкого шуму в стоячій воді, зроблено чоловіка яковсь небезпечнов істотов для суспільности і церкви; і попроваджено тую справу так удачно, що результат з того вийшов для мене дуже неприємно, бо м зістав узнанний винним збродні §122 літера а і d закону карного. Суд тому нич не винен, а дуже мало шо, а хто тому найбільше винен, о тім не вже не тепер споминати»88.
Гринь Римар тяжко поплатився за цю справу: у тюрмі він захворів на сухоти й по виході з ув’язнення помер у 1893 р. на 42 році життя89.
О. Михайло Зубрицький писав після його смерти: «Сей чоловік при своїх спосібностях міг був би причинитися до піднесення селян в своїй стороні, коли би хто такий найшовся, що був би йому наказав до сего дорогу і з ним спільно трудився»90. Зубрицький учився разом із Римарем і Франком у Дрогобицькій гімназії, всі троє зналися між собою, а тому його жаль із приводу Римаревої долі можна віднести на адресу Франка: очевидно, що в очах Зубрицького Франко не став таким наставником для Римаря.
Справа «селян-соціялістів» із Волі Якубової та Добрівлян показує, що ідейний вплив Франка навіть на «поступову» селянську молодь був досить обмеженим. З усіх ідей, які він та його товариші пропагували у сільських читальнях, прищепився тільки антиклерикалізм. До соціялістичних гасел селяни здебільшого лишилися глухими.
Первісне непорозуміння: аналогії та паралелі
Щоб зрозуміти, що сталося у Волі Якубовій і Добрівлянах у 1882— 1886 pp., треба вдатися до ширших порівнянь. Тут ми лишаємо ґрунт «твердих фактів» і вступаємо на хистку площину аналогій та інтерпретацій. Винагородою за ризик може бути краще розуміння тих самих фактів, що без обрамлення відповідним контекстом важать не аж так багато. Першою аналогією можуть послужити матеріяли про рецепцію Шевченкових творів серед українських селян, хоча стосуються вони не Галичини, а підросійської України, і то пізнішого часу. Зразу ж після того, як під час революції 1905 р. у Російській імперії було скасовано обмеження на літературу українською мовою, Борис Грінченко зорганізував опитування сільських учителів про те, наскільки селяни розуміють Шевченка. Одержані відповіді привели його до цікавих висновків. Головний полягав у запереченні того, що Шевченко, мовляв, є «народним поетом», який писав як «народ», і тому народ його розуміє. Не існує, вказував Грінченко, чогось такого, як однакове сприйняття Шевченкової поезії.
Найпопулярнішим Шевченковим твором була трагічна історія молодої дівчини, зведеної та покинутої російським офіцером, — поема «Катерина».
Першу її строфу - «Кохайтеся, чорнобриві / Та не з москалями, / Бо москалі - чужі люде, / Роблять лихо з вами» - за бажання можна прочитати як політичний маніфест українського націоналізму. Однак слідів такого прочитання серед селян виявлено не було. Селяни дуже неоднаково дивилися на Катерину. Дівчата і молоді жінки плакали над її долею, а в одному селі на Катеринославщині дівчата навіть поклали початок поеми на мелодію і співали як пісню. Парубки теж читали її охоче, але сміялися над Катерининим гріхом. Натомість старші та «поважні» селяни дратувалися поемою і лаяли її за «неморальний зміст»: «І нащо він (Шеченко) її писав? Негарна книжка».
Назагал селянам було цікаво слухати Шевченкові поезії зі схожими на «Катерину» лірично-побутовими сюжетами — «Наймичку», «Причинну», «Утоплену», «Тополю». Вони називали їх «казками». Натомість зрозуміти поеми з історичними сюжетами їм було тяжче. Для цього треба хоч трохи знати історію, як знали її освічені класи (зокрема й Шевченко), - а цього знання сільським читачам не вистачало. Грінченко переказує розмову з освіченою молодою селянкою: вона дуже любила читати «Кобзаря» та історичні книжки й навіть сама складала вірші, проте мала великі труднощі з розумінням Шевченкових історичних поезій. її цікавили не так описи гетьманів і конкретних історичних подій козацької історії, як ліричні пригоди головних героїв. Коли це діялося, вона здебільшого не знала, відповідаючи на запитання дуже приблизно: «до того врем’я, поки ще люде
