Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Причинами аґрарного перенаселення були не так економічні, як позаекономічні чинники. Одним із них був демографічний вибух. Він різко збільшив число селян і селянських сімей, а це призвело до подрібнення селянських господарств. Наприкінці 1870-х років землі, на яких господарювали селяни по всій Галичині, були вже дуже мало схожі на земельні наділи з часів панщини. Малий розмір господарств обмежував і можливості селян утримувати худобу, отже, селянин не мав гною для управи поля, а це своєю чергою неминуче знижувало урожайність11.
Інша проблема полягала в екстенсивному характері аґротехніки. Дослідники сільського господарства твердять, що у Галичині в середині XIX ст. рівень аґротехнічної культури не дуже відрізнявся від того, який панував там, скажімо, у XII чи XIII столітті. Вплив великого землевласництва на зміну способу господарювання був незначний, бо воно так само базувалося майже на самих тільки екстенсивних методах. Перші зміни почали проступати лише у 1860—1880-х роках, коли замість традиційного дерев’яного плуга з’явився залізний, а в окремих господарствах стали застосовувати мінеральні добрива12. Ці нововведення набрали масштабности в останні десятиліття перед Першою світовою війною. Однак за часів Франкової молодости говорити про перелом у способі господарювання в Галичині було ще зарано. У Чехії, де землі були гірші, але де застосовували техніку й модерніші засоби обробітку землі, пшениці в 1890-х роках збирали 17,43 центнера з гектара, тоді як у Галичині - 12,23, на Буковині - 12,54, у гірській частині Карпат - 8,5 центнера13. Набагато краще за місцевих селян у Галичині господарювали німецькі колоністи: майже всі застосовували техніку і мінеральні добрива й практично не знали передднівку14.
На стан сільської аґротехніки сильно впливала ментальність селян, їхня недовіра до змін і страх перед ризиком, неминучим під час переходу до нових форм господарювання15. Запровадження нової аґротехніки вимагало також капіталовкладень: придбати реманент і мінеральні добрива без грошей було неможливо. Тобто час вимагав створення системи довгострокових і вигідних кредитів - але ні уряд, ані громадські інституції довго не ставили собі такої мети. Тож найчастіше селянам залишалося тільки одне — позичати у сільських лихварів. І позичали вони не так заради купівлі нової техніки, як заради виживання під час передднівку чи для сплати податків. Зазвичай позичку давали на короткий термін і за дуже високі відсотки, тому боржник попадав у такі тенета заборгованости, з яких важко було виплутатися, не втративши частини або й усього господарства16.
Галицькі селяни стали жертвою ліберальної ери після 1848 p., коли землю було визнано необмеженою власністю одиниць із повним правом уживання і надуживання. Формально ліберальна політика скасовувала багато обмежень, що їх накладали на селянські господарства. Фактично ж вона віддала селян на поталу конкуренційної боротьби з нерівними засобами і шансами успіху. Селяни могли би скористатися з нових умов, якби уряд застосовував щодо них політику «позитивної дискримінації». А оскільки цього не сталося, то галицькі селяни масово ставали жертвами змін, і навіть серед них лунали голоси, що «за панщини ліпше було» [44/1: 546-548].
За нових обставин одним із головних засобів виживання стала зарібкова еміґрація. Основними її напрямками були сусідні землі Російської імперії — колишнє Королівство Польське, Литва, Волинь або Центральна Україна, рідше Угорщина, Румунія або Буковина. По-справжньому масштабні зміни сталися з початком масової міґрації до Північної Америки у 1890-х роках. Незважаючи на величезні терпіння та муки, що їх зазнавали перші міґранти в Америку, багато кому вдавалося заощаджувати зароблене й відправляти родинам у Галичині. Ці гроші йшли головно на купівлю землі. Додатковим, але відчутним чинником покращання стану селян стало поширення в селі кооперативного руху. Кооперативи давали селянам вигідні позички і пропаґували нову техніку та нові способи господарювання17. У результаті, як розповідав Франкові у 1890-х років один із селян-радикалів, «навіть найбідніший [селянин] може жити, коли тілько має пару здорових рук і охоту до праці» [19: 346-347].
Поступові зрушення в житті і побуті селянства набули якости циві-лізаційних змін. Сільське населення зростало головно завдяки зниженню смертности. Це означало, що назагал селяни почали краще харчуватися і більше дбати про особисту гігієну. Вони й далі споживали переважно їжу рослинного походження, м’ясо на обідньому столі з’являлося так само рідко, - але їсти стали більше, аніж перед 1848 p., і випікали хліб із якіснішого борошна. Мінялися також і побутові умови: меншало випадків, коли худобу тримали в хаті; самі хати почали будувати на дві кімнати, а не на одну, як раніше; з’явилися скляні шибки. Офіційні звіти повідомляли, що дедалі більше селян прагнуть зробити своє помешкання приємним для життя. Ознакою цього була, зокрема, поява в селянських хатах меблів, виготовлених і куплених у місті, а на стінах, поряд з іконами, — картин. Прикметним було поширення скла й фаянсу, а також металевого посуду замість звичних дерев’яних ложок і тарілок, уживання нафтових ламп і стінних годинників. Раніше селяни носили власноручно вироблений одяг — тепер набували звичку купувати готовий, особливо охоче — жінки, які тепер тішилися навіть панчохами та французькими сукнями. Найобнадійливішою зміною стала поява у деяких оселях досі незнаної меблі: книжкової полички, що свідчило про появу в селян і нової звички читати18. Фрагментарність свідчень не дозволяє встановити напевно, настільки масштабними були ці зміни, і якою була їхня динаміка. Правдоподібно, що вони стосувалися найперше тих селянських сімей, члени яких частіше стикалися з містом: сезонних робітників і міської прислуги. Не буде, однак, великим перебільшенням сказати, що галицьке селянство переживало стан, характерний для більшости селян Східної та Центральної Европи: на початку XX століття селянський світ став «молодим, переповненним енергії, рішучим у переборенні перешкод, які зупиняли його розвиток, суспільством»19. Залишалося, однак, великим питанням, хто зможе краще переплавити соціяльну енергію пореформеного селянства у політичний капітал.
Галицькі селяни мали за собою тривалу і радикальну традицію селянських виступів. З них найбільшим і найкривавішим було повстання 1846 р. - т.зв. «мазурська різня». Воно принесло галицькому селянству справді європейську «славу», а пам’ять про нього служила пострахом для галицьких землевласників та місцевої влади аж до самого кінця габс-бурзької влади20.
