Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Політичний дебют русько-українського національного руху в Галичині приніс перші обнадійливі результати співпраці інтелігенції та селянства. Але вона не потривала довго. Запанувала пореволюційна реакція 1850-х років, і їхні шляхи розійшлися. Головним питанням, яке тоді займало селян, була боротьба за т.зв. «сервітути» («ліси» і «пасовиська») - землі, якими селяни до 1848 р. користувалися спільно з поміщиками, а після реформи позбулися такої можливости. Найактивніше боротьба навколо «лісів і пасовиськ» точилася від початку 1850-х до кінця 1860-х років; з 1870-х років вона пішла на спад23. У момент найвищої селянської активности руська інтелігенція була, однак, зайнята своїми справами: т.зв. «азбучною війною» - боротьбою проти спроб польської адміністрації краю запровадити в руську мову латинську азбуку [47: 549-650].
«Відчуження інтелігенції від народу, його життя й інтересів було повне, - писав Франко про часи своєї молодости. - Зарівно українство народовців, як і московство москвофілів було чисто теоретичне... Ані основ конституційного життя, ані азбуки еконмічної та соціяльної науки ніхто не пробував вияснити народові. До самого 1880 року вся маса нашого народу жила в поглядах, що найвищу і одиноку власть у державі має цісар, що він може все зробити і від його волі все залежить» [41: 473-474].
Оцінка Франка назагал слушна, проте надто узагальнювальна і різка - бо і серед народовців, і серед русофілів були діячі, які серйозно займалися селянським питанням. Значна частина руської інтелігенції поділяла етос Просвітнитцтва, і працювали серед селянства без огляду на те, мало чи не мало воно політичну вагу. У лоні греко-католицької церкви існувала група «народних священиків»24. Особливо помітним серед них був о. Іван Наумович, який у 1870-х роках заопікувався популярними виданнями, написаними простою, «селянською мовою». Ширення просвіти серед народу було метою також українофільської «Просвіти» (1868) та русофільського «Общества имени Михаила Качковского» (1873). Зі свого боку, верхівка греко-католицького духовенства у 1860-х роках узялася за боротьбу з алкоголізмом, у якому вбачала головну причину матеріяльного та духовного занепаду руського селянства. Видання «Просвіти» й «Общества Качковского» мали наклад від 1 до 5 тис. примірників, а книжечка «Грамота тверезости» (1874) розійшлася у 45 тисячах примірників - що дає приблизне уявлення про можливості мобілізації селян25.
У ставленні руської інтелігенції до селянства у 1860-1870-х роках було, однак, багато патерналізму і мало розуміння та співчуття. Характерним є приклад нагуєвицького священика о. Осипа Левицького, який хрестив Франка. О. Левицький був одним із перших т.зв. національних будителів, уславленим автором галицько-руської граматики. «Захисник народу», він однак зумів швидко налаштувати проти себе значну частину парафіян, як тільки опинився у Нагуєвичах. Справа дійшла до церковного суду. У свідченнях, що їх о. Левицький давав перед перемиською консисторією на своє виправдання, постає його образ Нагуєвичів - розгнузданого, розпитого села, моральність якого щоденно падає. Народ з охотою йде у єврейську корчму і там пропиває свій маєток. У нагуєвицькій школі о. Левицький якось застав пологи сільської дівчини: вона боялася родити вдома, де її безчестя побачать батьки26.
Для нашої розповіді неважливо, наскільки правдивою є ця характеристика. Важливо, що саме так о. Левицький бачить ввірену йому парафію і місцевих селян. Приклади такого ставлення можна помножити. У серпні 1875 р. у Галичі відбулося народне віче, скликане «Обществом
Качковского». Коли Михайло Павлик вніс пропозицію надрукувати руською мовою «Біблію», то священики із товариства, створеного задля того, щоби ширити просвіту серед народу, заявили: «Мьі, по принципу, не должньї допускать никакой популяризации, ни даже перевода святого писания на простонародньїй галицкий язьік, потому-де, что за ними последуют, как в Немеччине XVI века, церковная реформация имужицкие войньї»27. Один із лідерів іншої освітньої організації, «Просвіти», твердив під час загальних зборів, що «наш селянин — як скотина, як му будемо систематично давати науку — то здохне»28, ще один пояснював бідність народу його лінивством, розтратністю і пияцтвом29.
Такі заяви виходили з уст патріотів, які вважали (і, правдоподібно, цілком щиро), що «ґрунтом нашим єсть народ: его звичаї, успособленя, обичаї і т.д.»30. Розходження між справжнім і вигаданим образом селянина особливо яскраво виявлялося в художній літературі. Селянська тема стала в русько-українській літературі центральною в XIX столітті. До того селяни рідко виступали в художніх творах, а коли й виступали, то або як декоративно-сентиментальні «пейзани» (у латинській поемі «Roxolania» Кльоновіча (1584), чи в «Канівському замку» Ґощинського, чи в «Пані Тадеуші» Міцкевіча), або ж в образі голоти, дичі, гайдамак і придуркуватих пияків (єзуїтські драми і коляди, поширені на руських землях Речі Посполитої). Зміни зазначилися у XVIII ст., але перелом прийшов із романтизмом, через його захоплення фольклором і селянським побутом як підставою національного життя. Хоч і не всі головні літературні герої є селянами, але навіть «неселянські» персонажі найчастіше діють на селі, живуть серед селян, зайняті проблемами селянського життя31.
Традиції романтизму в русько-українській літературі були дуже живучі. На початку 1860-х років Анатоль Вахнянин, один із молодих народовців-українофілів, писав, що «малоруський чоловік» «спадщину батьківську ховає <...> непорочну у своїм серці та устах під сільською стріхою. Там жиє він, вдячний своїм дідам; там родить пісні та думи за них, щоб безсмертну пам’ять внукам передати. У сільській хатині родить він геніїв: родить Тараса [Шевченка] і інших, родить Маркіяна [Шашкевича] - різних синів. Через них співає він світу свою долю і горе, через них передає в будучу долю героїв та їх пам’ять безсмертну»32.
Відповідно до живучости романтизму, селянська тема в українській літературі довший час зводилася головно до етнографічно-описового, часто - досить поверхового зображення народного життя. Стало майже обов’язком «дивитись на світ і на людей очима співучого селянина, афектувати селянську наївність» [33: 238]. Супроти такого способу письма повставали ті літератори та літературні критики, що обстоювали реалізм як головний творчий метод. Вони покликалися на авторитет Тараса Шевченка, який сам висміював таких романтиків: «Прочитали собі по складах
