Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Те, що у Шевченка проривалося у вигляді принагідних зауважень, у 1870-х роках стало розгорнутою програмою для нового покоління українських літераторів. Франко так характеризував це покоління: «Переважне хлопські сини походженням, соціялісти з переконання, молоді письменники взялися малювати те життя, яке найліпше знали — сільське життя. Соція-лістична критика суспільного ладу давала їм вказівки, де шукати в тім життю контрастів і конфліктів, потрібних для твору штуки»34.
Ця характеристика була автобіографічною. Пробуючи на початку 1880-х років дати короткі означення радикального руху, Франко на два перші місця поставив «любов до мужика» та «критика роботи інтеліґентних верств около піднесення народа» (третім й останнім була: «освіта на основі європейської позитивної науки»)35. Відповідно до цих принципів, увесь навколишній світ у дзеркалі Франкової літератури набуває нової перспективи: він чітко поляризується на селян, позитивних героїв, та їхнів ворогів, героїв неґативних. Реальні життєві історії Франко переписує так, щоби підкреслити цю поляризацію. Герой оповідання «Отець-гуморист», «селянський син» Волянський, гине від побоїв свого вчителя-ченця. За основу цього сюжету Франко взяв кілька правдивих історій із часів свого навчання, - але учень дрогобицької школи Новосельський, що справді помер від побоїв учителя, не був селянською дитиною, як не були селянськими дітьми й жоден із двох реальних Волянських (в одного батько був священик, в іншого — працював на видобутку солі), а смерть того Франкового однокласника, що таки справді був селянським сином, не мала жодного стосунку до жорстокости вчителів36.
Подібно переписав Франко й іншу історію, яку почув у домі своєї нареченої Ольги Рошкевич. її брат, Франків вихованець Ярослав Рошкевич, малим забавлявся тим, що взимку закопувався у сніг. Якось до будинку Рошкевичів прийшов хлопець із села, одягнутий в саму сорочку — як звичайно ходили гірські діти. Ярослав пообіцяв хлопцеві, що дасть йому «галаган» (монета вартістю 4 крейцари), якщо той теж закопається у сніг - що той і зробив. Ярославова молодша сестра Михайлина розповіла про цей «жарт» матері, і та дуже насварила сина. У Франковій розповіді історія набрала цілком трагічного обороту: шестирічний сільський хлопчина босоніж бігав по снігу за взутим паничем, бо той обіцяв дати йому «галаган», якщо він зловить його. Хлопець заробив свої гроші, але застудився і помер удома, стискаючи в руках «галаган» - дарунок облудливого панича [1: 180]. Михайлина Рошкевич, яка сама розповіла цю історію Франкові, дуже дивувалася з такого закінчення. Вона показувала йому цього хлопця, живого й уже дорослого, і питала: «Навіщо було так трагічно представляти?»37.
В ранніх оповіданнях Франко показує селян не лише як жертв панської сваволі. Він виводить новий образ селянина — борця за соціяльну справедливість. Представлення цілої ґалереї «селян-протестантів» ува-жається національною особливістю і міжнародною заслугою модерної української літератури38. Франкові не належить першість у виведенні цього образу: за декілька років до нього це зробили Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» (1875) та Іван Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря» (1876). Однак у Франка цей образ набирає нового виміру — на відміну від анархічних бунтарів Миколи Джері Нечуя-Левицького та Чіпки Панаса Мирного головний герой його оповідання «Моя стріча з Олексою» готовий до свідомої та організованої дії. Оповідання нібито автобіографічне: розповідь ведеться від імені Мирона, щойно випущеного з тюрми, куди він потрапив за пропаґанду соціялізму. «Проскрибований» владою і суспільством, він повертається у рідне село, до свого вітчима, мачухи і двох рідних молодших братів. «Вітчим, мужчина в силі віку, рахувався до “найпорядніших і найчесніших господарів” <...> з дивним тактом обминав питання про мої “проступки” і про мою “кару”» [15: 49-50]. Натомість зустріч із далеким родичем Олексою Сторожем, знаним зі свого бунтівливого характеру і бажання справедливости, переходить в емоційну дискусію про соціялізм.
Під час моєї бесіди лице Олекси прояснювалося, наливалося кров’ю, — він
встав зо стільця і, коли я скінчив, хопився за чоло і скрикнув.
— Чуєш, чуєш, Катерино! [Катерина — жінка Олекси. — Я.Г.] Слухай, що він говорит! Розумієш усьо? Ох, брате, брате любий! Чень то бог дасть, що з наших Сторожів буде колись світові якась користь, бодай на макове зерно! Най тебе бог держит на тій дорозі, коли-сь раз на ню став!
Він кинувся обнімати і цілувати мене. Катерина, втираючи сльози рукавом, також зблизилася ідо мні, малі Сторожі обступили мене, щебечучи та обзираючи. В моїх очах по двох довгих-довгих літах перший раз закрутилися чисті сльози зрушення. Весь світ мені прояснився, нова сила вступила в мене, немов се кожде з тих бідних, прибитих недолею, погорджених людей частину свого життя, своїх надій, своєї сили вливало в мене!..
Але що ж добродії, — такі хвилі лучаються тільки «проскрибованим», так, як той тільки чує вдесятеро живіше красу життя, хто стояв під ножем ката! Правда, життя «проскрибованого» часами сумне і важке, але серед наших гнилих обставин його тільки й можна назвати житттям. Внутрішній супокій, сила і ясність переконань, чиста совість і боротьба, вічна, ненастанна боротьба против темноти, фальші і дармоїдства! А ще до того такі хвилі, з котрих одна стоїть за все життя, життя в затрутім, удушливім воздусі недумства! Ех, добродії, для самої боротьби, для кількох таких хвиль варто плюнути на всі «пута», варто стати «проскрибованим»! [15: 57-58]
Оповідання «Моя стріча з Олексою» вважається першим в українській літературі зображенням ідеалу соціялістичного суспільства39. Матеріяли, пов’язані з перебуванням Івана Франка після ув’язнення у своєму селі, не містять жодного свідчення такої ентузіястичної реакції нагуєвицьких селян40. Франко справді давав молодим селянам читати соціялістичну літературу. Своєму товаришеві дитинства Іванові Яцуляку він надсилав книжки та журнали. Але коли Франка почали переслідувати за соціялізм, Яцуляк виніс усю літературу в поле і спалив — за що потім Франко йому докоряв. Після ув’язнення 1880 р. Франко приходив до нього, розказував йому «всякі речі про бідних людей, як терплять вони всілякі кривди. Розповідав, мусить кінчитися колись людська біда, як Тарас Шевченко заповів у своїх творах». Але в Яцулякових спогадах нема нічого, що бодай наближено нагадувало би сюжет «Моїх зустрічей з Олексою»41.
Є ще
