Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

...В будущині воля в нашій, українській хаті неможлива без рівночасної волі у всіх сусідніх нам слов’янських хатах, а й тота знов неможлива без волі в цілій Европі, в цілій людськості. Значиться, і воля, свобода, коли має бути правдивою, повного волею у нас, мусить основуватися на волі межинародній, загальнолюдській. [26: 162]

Ці утопійні риси свого молодечого світогляду Франко поборював й висміював у зрілі роки. Однак до тридцятого року життя у нього ніде не бачимо проблисків пізнішої самоіронії. Молодий Франко був дуже серйозним у своїй вірі.

Короткий огляд Франкового світогляду не дозволяє зупинитися на багатьох важливих темах, таких як його ставлення до релігії, його погляди на механізм суспільної зміни, на історію тощо. А найголовніше: він нічого не говорить про «народ» як про центральний пункт його світогляду. Остання тема буде предметом розгляду наступних розділів книжки. Ми зробимо це на прикладі його ставлення до чотирьох груп, що стояли у центрі уваги тогочасних позитивістів: селян, робітників, жінок і євреїв.

Розділ 11

Франко та його селяни

На карикатурі над хатою з написом «Читальня» кружляють круки, збоку на неї нападають фігури, що уособлюють польські видання «Przeglqd», «Wieniec»,«Gazeta Narodowa». Карикатуру підписано розмовою двох селян, мазура і русина:

Мазур: Брате, а чого ж хочуть від твоєї хати мої вітчими?

Русин: Разить їх світло в моїй хаті Мазур: Брате! Позич мені своєї терпеливости

Нове зеркало, 1885,15 (27) серпня, №16, с. 4

Одним із найпоширеніших образів Івана Франка є уявлення про нього як про селянського сина. Франко великою мірою сам створив і поширив його. За різних обставин і різних нагод він називав себе «мужиком» [2: 186], писав чи говорив про себе як вигодованого «чорним селянським хлібом і працею твердих селянських рук» [31: 31], як про «селянського сина, що завжди стояв близько до життя своїх братів і свояків у селянському каптані» і був готовий «віддати свої сили на службу селянських інтересів» [34: 373]. Українські радянські й нерадянські франкознавці наголошували «селянськість» Франка, бо і тим, і тим це давало зручну стартову точку для побудови відповідного наративу: у першому випадку він ставав речником пригнобленого класу — селянства, ще не зовсім пролетаріяту, але вже достить близького до нього; у другому — речником пригнобленої селянської (недержавної, неісторичної, плебейської) нації, і його особисті успіхи ототожнювалися з успіхами покривдженого, погордженого всіма народу1.

Насправді селянська самототожність Франка багато в чому надумана. Вона була результатом його ідейної еволюції у молодечому віці, коли він, під впливом Драгоманова, став ототожнювати себе з селянством і селянськими інтересами. Про це перевтілення Франка тут уже було сказано. Тепер нас цікавитимуть інші питання. Перше: які наслідки воно мало для самого Франка та його творчости? Друге: наскільки цей його образ був успішним чи переконливим для селян й інтеліґенції — двох головних груп, які мали стати головними споживачами міту «Франко — селянський син»?

Упродовж усього «довгого» XIX століття селянство Центральної та Східної Европи пережило велику трансформацію, яка дуже змінила спосіб

його життя й зробила його політично значущою силою2. Стартовою точкою цих змін можна вважати емансипацію селян від поміщиків. Загальна їх тенденція така: чим раніше відбулося це звільнення, тим дужчих внутрішніх перетворень зазнало селянство. Випадок Галичини відрізнявся тим, що тут цей процес відбувався поетапно і був розтягнутий у часі: він розпочався зразу з приходом Габсбурґів, коли селян звільнили від особистої залежности, і скінчився аж під час революції 1848 р. зі скасуванням панщини. Довга тінь селянської залежности, однак, давалася взнаки аж до Першої світової війни, оскільки селяни так довго виплачували викуп за своє звільнення (властиво, мали би виплачувати його й далі, якби не війна і розпад монархії).

Поряд із тим, офіційна статистика та інші джерела інформації фіксують значні зміни, що сталися вже через декілька десятків років по 1848 р. Тому наслідки скасування панщини можна узагальнити як дві взаємосуперечні тенденції: з одного боку, зубожіння селянства та неможливість для щораз більшого числа вільних тепер селян прожити з праці у своєму господарстві, з іншого — повільне, але безупинне поліпшення стандартів їхнього життя, поширення нових, «цивілізованих» умов їхнього побуту та зміни у масовій свідомості. Наголошування лише на одній із двох тенденцій неминуче викривлює загальну картину селянського життя в Галичині; а спробам встановити загальний баланс між обома перешкоджає брак відповідних досліджень3.

Наступна розповідь не претендує дати вичерпну чи підсумкову характеристику тієї трансформації галицького селянства, що сталася у поре-форменні десятиліття. Вона радше ставить собі за мету зідентифікувати ті крайні межі тяглости і змін, між якими поміщалося життя більшости галицьких селян. Однією зі сталих тенденцій від середини XIX століття є пауперизація селянства. Найбільше помітна вона у зменшенні розмірів сільських господарств. Доступна наукова література різниться між собою щодо конкретних даних. За одною оцінкою, з 1857 по 1896 р. розмір середнього селянського господарства скоротився у 40 разів; за іншою, темпи скорочення були менш запаморочливими: 2,4 рази за 1857-1889 pp. Відповідно, розміри середньої ділянки становили у 1880-х роках 2 або 4 га4. Хоч би яким із цих розрахунків ми керувалися, доходимо того самого висновку: середньостатистичне земельне господарство вже у 1880-х роках ледве могло прогодувати одну родину. Іван Франко на підставі наявної літератури та власних підрахунків доводив, що прожитковий земельний мінімум становив 15 моргів (8,4 га) на Поділлі та 20 моргів (11,2 га) на Прикарпатті [44/1: 573].

Проте існував інший, певніший критерій селянського достатку — це поширеність т.зв. передднівку, періоду, коли кінчалися запаси зі старого врожаю, а нового треба було ще чекати. Яків Головацький за декілька років до скасування панщини писав у своєму «Щоденнику подорожі через Галицьку й Угорську Русь», що місцеві селяни вважають багатим уже того, хто не голодує перед новим урожаєм і не потребує ані купувати, ані позичати зерна чи борошна5. Таке означення статусу «багача» показує, що передднівок був звичним для більшосте селян. Наприкінці 1870-х років, як видно з офіційних звітів, ситуація змінилася мало: передднівки траплялися зі щорічною реґулярністю й заторкували більшість господарств6.

Результатом пауперизації було велике число селян, вимушених заради виживання шукати додаткових заробітків: їхня кількість становила 0,8 млн. у 1869 р.7 та 1,2 млн. на початку XX століття8. Можна назвати декілька причин масового зубожіння селянства: невигідні умови реформи 1848 p., що залишила їх без значної частини землі, якою вони раніше користувалися разом із поміщиками (лісів і пасовиськ); брак грошей у селянському натуральному господарстві для сплати податків і позичок; відсутність промисловости, яка могла би відтягнути велику частину селян від землі й забезпечити альтернативними засобами існування; зрештою, поширення