Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Паралель між Грінченковими селянами, які читали Шевченка, і «се-лянами-соціялістами» з Волі Якубової та Добрівлян очевидна: в обох випадках інтелігенція і селяни, звертаючися до одних і тих самих текстів, розуміють їх по-різному. Не йдеться про те, що хтось розуміє їх «правильно», а хтось «неправильно». Насправді, кількість прочитань того самого тексту може бути безмежною, а тому самі міркування про «правильність» чи «неправильність» рецепції великою мірою позбавлені сенсу. Суть проблеми в тому, що інтелігенція і селяни, читаючи чи слухаючи одні й ті самі тексти, писані тією самою мовою, по-різному розуміють одні й ті самі слова й поняття (а селяни часом і зовсім не розуміють).
Ще однією ілюстрацією цього ж феномена може послужити ситуація у південних і східних українських губерніях під час революції. Наприкінці весни — влітку 1918 р. селянство підняло повстання проти німецької окупації, й Антанта - а насамперед британський уряд, що претендував на контроль над цими територіями — зацікавилися, чи і наскільки надійним може виявитися український повстанський рух як союзник у боротьбі з Центральними державами. У травні 1918 р. департамент політичної розвідки британського міністерства зовнішніх справ підготував для військового міністерства меморандум про становище в Україні. Його анонімний автор, без сумніву, добре ознайомлений з українськими умовами, писав:
...Коли запитати простого селянина в Україні про його національність, він відповість, що він є православним; коли змусити його сказати, чи він є великоросом, поляком чи українцем, він відповість, що він селянин; якщо ж наполягати на тому, якою мовою він розмовляє, то він скаже, що розмовляє «тутешньою мовою». Можна, звісно, дістати від нього відповідь, що він «руський», але ця заява навряд чи визначає питання про його стосунок до українства; він по-просту не думає про свою національність у тих поняттях, що інтелігенція92.
Остання фраза — про те, що селянин не думає у тих поняттях, що інтелігенція — може послужити ключем до розуміння стосунків між міськими інтелектуалами та їхніми сільськими адептами. Цей феномен добре відомий історикам французької революції кінця XVIII століття та російської революції 1917 р. Орландо Файджес в окремому дослідженні цього явища зауважував, що мова
є засадничим чинником для культурної інтеграції селянства. Поширення революційної риторики на село — розвиток національного дискурсу громадських прав та обов’язків — могло би створити нову політичну націю, про яку мріяли лідери демократії. Тут ми знову натрапляємо на паралелі з Францією [французькою революцією. — Я.Г.]. Бо так само як у Франції був величезний розрив між французькою писемною культурою та діялектною усною культурою, так само у Росії існував подібний розкол між політичною мовою міст і словами, з допомогою яких селяни виражали свої власні моральні та політичні концепції. Термінологія революції була чужою мовою для більшосте селян (а так само для великої кількости неосвічених робітників) у більшості частин Росії. <...> В Україні, балтійських землях і на Кавказі, де міські еліти відрізнялися від місцевого селянства етнічно, це була буквально чужа мова93.
Це спостереження може так само бути слушним і для мирних, «не-революційних» часів — хіба що тоді воно не матиме такого драматичного характеру для політичної долі тієї чи іншої країни, а тому менше приверне уваги. Газета «Кіевлянинг» писала у 1875 p.: «Бувають випадки, що чиновники та селяни, говорячи про одне й те ж, просто не розуміють один одного <...>, а з простих слів селяни інколи роблять досить своєрідні ВИСНОВКИ»94. Історія руських провінцій Габсбурзької монархії дає багато прикладів такого непорозуміння. Анонімний дописувач до української газети розпитував людей із галицького села, які по недільній службі виходили з церкви:
«...А що там, правду пан отець кажуть?» — «Та красно говорять» — «А що говорили?» — «Та де нам простим се розуміти»95.
Інший дописувач розповідав про подібний досвід на Буковині:
Питаю раз на суді свідка Василя Гамаляка, 23 літного, православного парубка з Рогізної: «православної віри?» — «Га, борони Боже! я ще протоколу жодного не мав [тобто не був суджений. — Я.Г., це я перший раз у суді!» Питаю знову раз в суді свідка Мариню Сологуб, 40 літню православну ґаздиню, з Раранча: «якої віри?» — «я донька Данька» — одповіла. Питаю знову 32 літнього господаря православного, Танаска Яремка: «якої віри?» — «ковальської» — відповідає96.
Автор допису звинувачував у такому стані православних священиків, що не дбають про просвіту народу і противляться заведенню на селі читалень зі страху, що селяни перейдуть на уніятську віру (натяк на те, що частина українських активістів у Буковині були галицького походження, тобто греко-католиками). Матеріяли церковних візитацій показують, що селяни греко-католики часто не могли висловити різниці між греко-католицькою та православною вірами. їхнє розуміння відмінностей зводилося до зовнішніх ознак (як-от факт, що православні священики носять бороди, а греко-ка-толицькі, наслідуючи католицьких, голяться). Мало того: мешканці села часто не розуміли підставових символів віри. «Не раз траплялося - писав візитатор наприкінці XVIII ст., - що запитані на катехизації: що таке свята Трійця? відповідали: Мати Божа; а хто такий Христос? Трійця свята. Або ж в іншому місті: чи ти християнин? християнин; а чи віруєш в Христа? Вірую; а хто ж такий Христос? а вже того не знаю. Чи умре душа? Бог його знає. Чи воскресне тіло на суд Господній? не встане, і так далі...»97
Фольклорні матеріяли, що їх збирав Франко, показують, що за сто років мало що змінилося. Він наводив приклади, як селяни перекручували найзвичайніші молитви через їх нерозуміння, наприклад, «мняця» замість «во ім’я отця», «яков на небі, яков на землі» замість «яко на небі, так і на землі». Франко робив висновок, що «люди слухають писання тому, бо се святе письмо, але не тому, що розуміють читане» [35: 241]98.
На підставі цих розсіяних у часі і просторі,
