Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Франко готовий був жертвувати національними ідеалами заради ідеалів соціялістичних. Але чи почувався він психологічно комфортно, роблячи цю жертву? Є підстави думати, що ні. На початку 1880-х років Франко пише вірш «Не пора»55:

Не пора, не пора, не пора,

Москалеві й ляхові служити!

Довершилась України кривда стара, —

Нам пора для України жити.

Не пора, не пора, не пора За невигласків лить свою кров,

І любити царя, що наш люд обдира, —

Для України наша любов...

Залишається тільки гадати, чи не був цей вірш відповіддю на женевські суперечки Драгоманова і Павлика з російськими та польськими со-ціялістами. Покладений на музику на початку 1900-х років, цей вірш став одним із найпопулярніших гімнів галицьких українців, особливо серед націоналістично настроєної студентської молоді - рідко яке молодіжне зібрання не починалося або не кінчалося співанням «Не пора»56.

Може, ніде суперечливість Франкових поглядів не виявляється так виразно, як у факті, що він був автором двох популярних українських гімнів — революційно-«космополітичного» «Вічного революціонера», співаного нарівні з «Інтернаціоналом», та національного «Не пора, не пора», співаного поряд із головним українським національним гімном «Ще не вмерла Україна». І, що важливо, обидва вірші, такі різні за змістом, написано в одному й тому самому часі.

Як уже згадувалося, подібний дуалізм був властивий усьому українському соціялістичному руху. Внутрішню класифікацію його діячів можна провести за тим, наскільки вони наближалися чи віддалялися від кожного з двох полюсів — націоналізму чи соціялізму. Подолинський і Зібер були більше соціялістами, аніж націоналістами, і їхнє українство уявлялося їм насамперед як революційна справа57. Погляди Драгоманова становили рівновагу соціялізму й націоналізму. Молодий Франко надавав перевагу то націоналізмові, то соціялізмові, і виглядає, що в його хитанні не було якоїсь виразної системи. Йому перепадало від Драгоманова і за не досить виразну національну позицію у стосунках із польськими соціялістами у Львові, і за далекойдучі компроміси у співпраці з народовцями. Однак ця «безсистемність» за певних обставин давала Франкові важливу перевагу над Драгомановим: не скутий обмеженнями системи, він міг легко і швидко еволюціонувати, тим самим виходячи на нові терени у розвитку української політичної думки58.

Треба однак виразно підкреслити, що у свої молодечі роки Франко будував передусім не українську націю, а «русько- польсько-єврейську громаду» - союз робітників, селян і «поступової» інтелігенції всіх трьох національностей проти «імущих» класів тих самих національностей. Інша річ, що його літературні твори й публіцистика 1870—1880-х років відкривала космополітично настроєній молоді двері для «віднайдення» свого українства - але знову ж таки, українства як частини міжнародного поступового руху.

Відкриттям Драгоманова і Франка - відкриттям не оригінальним, але важливим у контексті Східної Европи — було ствердження факту, що піднести маси до загальної культури й цивілізації можна лише на національних підставах. Чи, вдаючися до образів Франкової карикатури, універсальний поїзд поступу мусить обов’язково рухатися національними рейками, тобто бути «поступусом», а не «проґрессусом». Будучи соціялістами, Драгоманов і Франко намагалися довести Марксову неправоту у тій частині його теорії, яка заперечувала для робітників потребу національної батьківщини.

Подібний етос до кінця XIX ст. запанував серед соціялістів Австро-Угорської імперії. Натомість у Російській імперії питання про співвідношення соціяльного та національного й далі перебувало в центрі суперечок59. Досить сказати, що після ухвалення Брюнської (1898) програми однією з визначальних рис австро-марксизму став мирний поділ на різні національні соціял-демократичні партії, а після створення Російської соціял-демократичної партії (1903) перший визначальний скандал вибухнув через відмову її керівництва прийняти єврейський Бунд на правах автономної національної одиниці. Ганс Момзен, один із найавторитетніших дослідників австро-марксизму, добачав подібність Брюннської програми з Програмою галицьких соціялістів (1881)60. Не знати, маємо тут справу з випадковим збігом, чи із впливом українського та галицького соціялістичних рухів взагалі й Драгоманова та Франка зокрема, а чи радше з текстами, подібність яких є результатом того, що вони виросли в одній і тій самій ментальній атмосфері незалежно один від одного.

У російському та польському випадках впливи Драгоманова і Франка є очевиднішим, хоча й не конче у тому значенні, що у випадку австрійському. Так само, як Ленін критикував Драгоманова за його федеративні погляди, Фелікс Кон (1864-1941), інший більшовицький лідер, звинувачував Франка разом із Драгомановим у тому, що вони мали намір ослабити сили польського соціялістичного руху через його організаційне роз’єднання та підпорядкування національним завданням. У своїх звинуваченнях Кон дійшов до того, що назвав Франка попередником Юзефа Пілсудського61. Кон знав про ранню історію соціялістичного руху та галицькі обставини з першої руки. Замолоду він належав до керованої Варинським польської партії «Пролетаріят» (1882), після поразки російської революції 1905-1907 pp. деякий час переховувався у Галичині, а у 1920 р. провадив роботу щодо створення Комуністичної партії Західної України62. Його звинувачення на адресу обидвох українських соціялістів прозвучали зразу по тому, як російські більшовики перемогли у війні проти польсько-українського союзу Пілсудського та Петлюри (1920). Порівняння Франка з Пілсудським, одним із найбільших тогочасних ворогів більшовицького режиму, у тому контексті звучало досить зловісно — якби на той час Франко був живий і досяжний для більшовицької влади, Конова стаття звучала би як політичний донос.

Що вражає у мисленні молодого Франка - це неувага до держави як обов’язкового чинника змін. У модернізації Европи XIX ст. помітно щось на зразок певної тенденції: чим далі на схід, тим сильнішою є роль держави як agens movens індустріялізації. У країнах і краях, де - як у Російській імперії -емансипація селян відбулася пізно, капітали були порівняно незначними, а суспільну атмосферу затруював брак інституційної довіри, держава аж до кінця століття виступала як головний модернізаційний чинник63. Об’єктивно це мало би спонукати поступовців до союзу з державою — що й спостерігаємо у випадку російських західників чи польських лібералів в Австрійській імперії64. Натомість російські революціонери, польські соціялісти й українські патріоти надавали пріоритет народному первню у своїх модернізаційних проектах. І тим самим перетворювали ці проекти на гарну, але все-таки утопію.

Очевидно, що відповідальність за це не падає на них самих. їх провокував чужий і репресивний характер держави, підданцями якої вони були. Через те державна модернізація в їхній уяві поставала в образі «Чінґісхана з телеграфом, пароплавами і залізними дорогами»65. Як і коли, однак, зможуть скористатися телеграфом, пароплавом і залізними дорогами Франкові Семени та Мирони без допомоги Бісмарка й Андраші, залишалося цілком неясним. Молодий Франко давав на це запитання лозунґову відповідь, а тому розв’язання відсувалося ad calendam