Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Але українські соціялісти могли знайти підтримку у Галичині, серед своїх польських колеґ. У польському русі, особливо серед його ліберального і лівого крила, ідеї федерації мали сильну підтримку. Автори «Програми соціялістів і руських Східної Галичини» виразно заявили, що не поділяють поширених серед марксистів поглядів про поділи на «державні» й «недержавні», великі й малі народи: «Немає бо народів вищих і нижчих: усі є рівними і мають рівне право на вільний розвиток». У Галичині, де проживало кілька націй, соціялісти кожної національности мали творити між собою федеративний союз, залишаючи за собою право автономії у внутрішніх справах і «свободу об’єднуватися зі спорідненими групами, які будь-де існували б». Таким чином, українські соціялісти, входячи разом з польськими до складу редакційного комітету «Ргасу», мали право об’єднуватися з женевською групою «Громади» Драгоманова, а польські — з варшавськими, краківськими та іншими групами. У самому ж краї їхні відносини вреґульовувалися так: «Там, де перебуває люд виключно польський, діяльністю займаються поляки, де виключно український — українці, у змішаних общинах пропаґанда відбувається спільними силами» [45:456,461].
Однак під час випуску самої «Програми» у світ сталася історія, яка показала, що дотримання рівноправности у стосунках між польськими й українськими націоналістами не є такою простою справою. Текст був переданий у Женеву, де його видруком мав зайнятися Болєслав Лімановський. Лімановський зробив невелику зміну і в самій назві програми — з первісної назви «Програма польських і руських соціялістів Східної Галичини» він вилучив слово «руських». Коли обурені такою зміною львів’яни відмовилися прийняти весь тираж, він заклеїв старий заголовок на всіх примірниках стрічкою з написом «Програма галицьких соціялістів». Стрічку легко було відклеїти, і тоді кожен міг прочитати, що програма стосується лише польських соціялістів. Чи з боку Лімановського це було свідоме нехтування соціялістів-русинів, а чи тільки прикрий недогляд, як він сам стверджував? Франко мав враження, що помилка Лімановського не була випадковою і ще багато років по тому любив наводити цю історію як приклад несумлінности польських соціялістів. Лімановський у своїх «Спогадах» не згадує її зовсім. Сучасні польські історики схильні вбачати у цьому інциденті друкарську помилку. Вони певні, що Болєслав Лімановський зберігав прихильне ставлення до українців і до українського соціялістичного руху до останніх днів свого життя50.
Інцидент із «Програмою» показав різницю української та польської оптики: те, що Лімановському видавалося дрібницею, виглядало принциповою справою в очах русько-українських соціялістів у Львові та Женеві. Пройде декілька місяців, і в жовтні 1881 р. на міжнародній конференції соціялістів у м. Хурі (Швейцарія) Лімановський повторить свою «помилку»: виступаючи як делеґат від редакційного комітету «Ргасу», він знову говорив про існування у Галичині тільки польського соціялістичного руху. Хурський з’їзд став місцем сутички двох концепцій у польському соціялістичному русі. Лімановський виступав речником течії, для якої національне питання мало засадниче значення. Для арґументації своєї думки він покликався, серед іншого, на «Програму галицьких соціялістів». Його головний опонент Людвік Варинський уважав, що вимога національного визволення не може фігурувати серед програмових завдань польського соціялістичного руху. Для нього це було другорядне питання, яке автоматично розв’яжеться з розв’язанням соціялістичного питання. Конференція стала на бік Ва-ринського й постановила, що «визвольна боротьба є боротьбою класів, а не національностей», увиразнивши вразливість позиції українських соціялістів: вони не могли бачити свого союзника у Варинському, але з його опонентом Лімановським їм теж важко було знайти спільну мову.
Головну дискусію українським соціалістам доводилося витримувати з російськими революціонерами. Драгоманов мав особливо довгий список боротьби з російськими лівими: його перша сутичка з «великоросійським централізмом і всеросійськими якобінцями» сталася ще у 1869 р. у Києві, під час дискусії з делеґатом від студентської молоді з Петербурга. Ці суперечки продовжилися після його переїзду до Швейцарії, «Мекки» російського революційного руху. Щоб зорганізувати «західницько-федеративний підкоп» під політику «самобутництва» й «обрусіння» російських соціялістів-революціонерів, Драгоманов у 1879-1881 pp. зблизився з женевськими анархістами-прудонівцями. Він активно пропаґував створення «Східноєвропейської інтернаціональної федерації» із соціялістів Російської, Австро-Угорської, Німецької імперій та Румунії. Першим кроком на цьому шляху мало стати створення літературного союзу для соціялістичних публікацій усіма мовами Східної Европи, як «плебейськими», так і «державними». В окремому циркулярі «Вниманию социалистов-иммигрантов из России» Драгоманов обґрунтував принцип, за яким належало організовувати соціялістичні партії за природними (географічними, економічними, національними) областями, а не не основі державних кордонів51.
Серед російських революціонерів федеративні ідеї розділяла організація «Чорний переділ», яка стояла на позиціях «західництва» і поступово еволюціонувала у бік марксизму. На думку її лідера Ґеорґія Плєханова, «лише федеративний принцип у політичній організації народу, що визволився... може ґарантувати нормальний хід розвитку народного життя»52. Інший член «Чорного Переділу» ПавєлАксельрод навіть долучився до плану Драгоманова і виїхав до Російської імперії. Звідти до Женеви він повернувся з програмою південноросійського «чорнопередільського» гуртка з Одеси, який визнавав федеративний принцип53.
Що сталося далі, важко зрозуміти - кожна сторона подає свої версії. Залишається однак фактом, що влітку 1880 р. в Женеві дійшло до гострої дискусії між Драгомановим і Павликом, з одного боку, та Плєхановим, з другого. Головною темою стала потреба вести соціялістичну пропаґанду українською мовою. Розпочав її Михайло Павлик, виступивши в одній із женевських кав’ярень на спільних зборах польських і російських соціялістів із доповіддю про розвиток соціялістичного руху в Галичині. Він наводив його саме як приклад руху, де принцип пропаґанди різними мовами вже дотримано на практиці. Плєханов, однак, обстоював принцип побудови соціялістичних організацій відповідно до державних, а не етнічних кордонів.
«Ми, — занотував Плєханов у записній книжці, — могли би зрозуміти пристосування до почуттів пригноблених народностей, але раз це зайве, то треба прямо перейти до питання економічного»54.
Позиція редакційного комітету «Ргасу» у питаннях, порушуваних у закордонних дискусіях, була двозначною. З одного боку, він підтримував ідею створювання соціялістичних організацій за національно-федеративним принципом, а з іншого, вважав, як і Плєханов, що через малочисельність й організаційну слабкість галицького соціялістичного руху вирішення такого завдання є питанням далекого майбутнього. Точка зору Франка була близькою. Коли Павлик образився тим, що «Ргаса», кажучи про Східну Галичину, необережно вжила термін «Польща», від імені редакційного комітету йому відповідав Іван Франко: «Ргаса» «не хоче і не може бавитися питаннями національними, в великій часті недоступними а зовсім непотрібними для робітників» [48: 234].
Що Франкова відповідь не була просто собі виправданням, а виявом його позиції, говорить інший епізод, пов’язаний із тим-таки Павликом. Отримавши від нього для друку рукопис Івана Нечуя-Левицького про українських гетьманів, Франко вилаяв його:
По якого чорта Ви прислали мені статтю про гетьманів? Хіба гадаєте направду, що тут нема чого ліпшого друкувати, як те свинство, котре нікого не обходить, крім Барв[інського] et сошр[апіа].
