Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Нашим стосункам, можливо, більше б відповідала б назва «народної» партії. Бо в той час, коли на Заході кадри майбутньої бойової армії пролетаріяту готуються з фабричних робітників, у нас цю роль обіймає, здається, сільський люд... Рух пролетаріяту у нас буде, очевидно, передусім аграрним. [45:455]
Його конфлікт із редакцією «Ргасу» полягав саме у його спробах пристосувати соціялістичну пропаганду до селянських потреб. З усіх Франкових статтей редакція відкинула саме ту, в якій він «радив писати більш по-хлопськи, викинути всю заграничну термінологію та й старатися змодифікувати й саму теорію соціялізму так, щоб вона ліпше приставала до наших аграрних та дрібнодворних обставин, ніж Марксів фабричний соціялізм» [48: 347].
У Франкових тогочасних заявах убачають впливи Драгоманова, який виступав проти механічного застосування марксизму до східноєвропейських умов. Серед друзів Драгоманова у Київській громаді були Микола Зібер, один із перших у Росії популяризаторів економічної теорії марксизму, та Сергій Подолинський, «найбільш “чистий” соціяліст своєї доби»40. Вони намагалися створити щось на зразок української версії марксизму. Зокрема, Подолинський пояснював закони марксизму як наслідок закону збереження енергії, і ця спроба не пройшла повз увагу Маркса41. Драгоманов, Подолинський і Зібер були українці за патріотичними переконаннями і космополіти за способом за життям: вони вчилися або ж стажувалися у Берліні, Гайдельберґу, Парижі, а друкувалися у французьких, німецьких, італійських та російських еміґраційних виданнях. Тому вони були помітні у всеевропейському інтелектуальному середовищі42, а їхні твори дісталися навіть на львівський семінар Охоровіча, де, як писав Франко, праця Подолинського про соціялізм і дарвінізм викликала гарячі дискусії протягом двох тижнів [48: 213-214].
Поєднання націоналізму та соціялізму було характерним для кількох поколінь української інтелігенції, що вслід за Драгомановим, Франком і Павликом ступили на поле політичної та культурної діяльности між 1860-ми і 1910-ми роками. Зрозуміло, таке поєднання не було винятково українським явищем. Радше воно було досить типовим для діячів соціялістичних рухів (для прикладу - польського та єврейського) у Центрально-Східній Европі. Однак само по собі воно становило «суперечність у поняттях». І не лише в тому розумінні, що, як писав Ісая Берлін, не всі найвищі вартості, до яких прагне людськість, можна погодити між собою43. У конкретних умовах Центрально-Східної Европи другої половини XIX - початку XX ст. йшлося про щось інше: соціялістичні теорії та організовані на їх основі політичні рухи ставилися байдуже, а то й вороже до національних прагнень т.зв. «недержавних народів». Іще у 1848-1849 р. Фридрих Енґельс у низці своїх статтей («Боротьба в Угорщині», «Демократичний панславізм» та ін.) доводив, що всі слов’яни, за винятком поляків і росіян, не зможуть відіграти прогресивної ролі у загальному ході історичного розвитку й тому приречені на загибель як самостійні народи44. Таку позицію поділяли Фридрих Ласаль, Пьотр Лавров та інші ідеологи соціялістичного руху. На їх думку, єдиним призначенням «недержавних» народів було їхнє розчинення (асиміляція) у «державних» народах. «Це не було ніякі національні великодержавні примхи, тільки вплив цілком означеного погляду на хід та інтереси історичного розвитку», - згадував пізніше Едуард Бернштайн про загальну атмосферу у міжнародному соціялістичному русі на рубежі 1870—1880-х pp.45
Становище українських соціялістів обтяжувалося певними ідеологічними стереотипами стосовно українського руху, що панували в середовищі їхніх найближчих союзників — польських і російських соціялістів. В українському соціялістичному русі вони вбачали ламання міжародної солідарности заради дрібних і партикулярних інтересів. Особлива небезпека для російських і польських соціялістів полягала в тому, що потенційно він міг вибити у них із-під ніг одну з найбільших територіяльних баз у Центрально-Східній Европі — з цього погляду, існування окремого литовського чи естонського руху становило меншу загрозу. Як повідомляв 1901 р. з Лондона Келєс-Крауз, група російських соціял-демократів, що гуртувалася навколо «Іскри», відкидала в принципі можливість існування окремої української соціял-демократичної партії. Дозволити українцям мати власну партію, на думку «іскрівців», було би «політичним самогубством»46.
Тому діячі українського соціялістичного руху стояли перед дилемою: чи наближати час універсального тріюмфу соціялістичних ідей, жертвуючи своїми «партикулярними» національними стремліннями, а чи працювати на користь власного «національного відродження», ризикуючи ввійти у конфлікт із соціялістичними рухами сусідніх «державних» народів. На практиці ця дилема диктувала необхідність вибору - чи зберігати свою організаційну відрубність, а чи працювати в спільних організаціях із соціялістами «державних» націй. Зрозуміло, що той чи інший вибір організаційої структури наперед визначав характер майбутнього державного устрою українських земель у разі сподіваної перемоги со-ціялістичної революції у цьому регіоні: унітарна чи федеративна побудова соціялістичного руху передбачала унітарний чи федеративний характер майбутньої польсько-української (чи, відповідно, російсько-української) соціялістичної держави, тоді як існування відрубної української со-ціялістичної партії могло би стати Гарантом політичної самостійности України.
Молодий Франко, як і Павлик, у всіх цих суперечках перебував під сильним впливом Драгоманова. Драгоманов не лише винайшов формулу поєднання соціяльних і національних інтересів, але й розробив організаційні підстави функціонування українського соціялістичного руху. На його думку, українські соціялісти-патріоти повинні змагати до створення федеративної партії, що поєднала б українських селян із російськими, єврейськими та польськими трудівниками — найбільшими неукраїнськими етнічними групами на українській етнічній території. Як протиотруту від польських і російських територіяльних претензій Драгоманов висував принцип: дотримуватися федеративних зв’язків лише з тими польськими й російськими соціялістами, як поділяють етнічний, а не історичний принцип побудови майбутньої держави. Природними союзниками українського руху він вважав «недержавні» народи Росії - фінів, естонців, молдаван, «кавказців», а серед росіян - ті окремі групи, що мали сильні обласницькі традиції (донці, уральці, сибіряки)47.
Цю формулу було проводити непросто. Вона натикалася на сильний спротив прихильників суворої централізації соціялістичного руху. Недаремно Драгоманов зазнав гострої критики Леніна. Як відзначав Іван Лисяк-Рудницький, «Драгоманов і Ленін, перебуваючи на протилежних позиціях у питанні централізації, погоджувалися в одному: організаційна структура революційного руху визначає наперед характер устрою, породженого переможною революцією»48.
Неґативне ставлення до українського соціялізму Франкові випало уздріти дуже рано. Російські соціялісти, які наприкінці 1870-х років прибували до Львова по дорозі на Балкани, де мали намір будувати со-ціялістичну республіку, висміювали спроби галицьких соціялістів вести пропаґанду українською мовою, бо вважали, що - як передавав їхні слова Франко — «малі нації мусять приставати до великих і вчитися їх язика. Отеє найпростіша дорога
