Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Виходом із глухого кута є перенесення наголосу з об’єктивних критеріїв на суб’єктивне сприйняття самого факту змін. Якщо часове значення терміну «модерний» значно старше від модерного світу (його появу датують щонайменше VI ст. н.е.), то позитивно-оцінкове є порівняно недавнім. Від самих початків його появи це слово вживали переважно у пейоративному сенсі, на позначення чогось усвідомлювано гіршого, не такого досконалого порівняно зі «старими добрими часами». Докорінно змінили таке його значення наукова й індустріяльні революції XVI-XVIII ст. Тоді стало зрозуміло, що коли поезія Гомера та Верґілія залишається неперевершеною, модерні відкриття Коперніка і Ньютона перевершують знання Архімеда і Птолемея13. Тому модерне суспільство у найширшому значенні можна означити не просто як суспільство, яке переживає швидкі зміни — але як суспільство, що свідоме цих змін14 і, найголовніше, оцінює їх позитивно.

Таке розуміння дозволяє пояснити, чому можлива поява порівняно сильних модерних політичних й інтелектуальних рухів у традиційних суспільствах, що опинилися під тиском трансформації. Сила цих рухів відображала прагнення до змін, які, на думку їхніх лідерів і послідовників, мали принести поліпшення життєвих умов. Чим відсталішим було суспільство, тим голосніше лунали їхні бойові кличі, тим вище здіймали вони свій прапор. Рівно ж запропоноване розв’язання допомагає зрозуміти модернізаційні процеси як суму більш-менш автономних складників, не конче взаємопов’язаних. Зокрема, у цій книжці послідовно проводиться різниця між «модернізацією» та «модерністю»: модерність означає нові культурні й інтелектуальні течії, модернізація — соціяльний та економічний розвиток. Відповідно до цього розрізнення Галичина у цій книжці постає як історичний регіон, де було багато модерности, але мало модернізації. За аналогією можемо сказати, що на другій крайній точці тих земель, які тепер прийнято називати українськими, у промисловому Донбасі кінця XIX - початку XX ст., було багато модернізації, але мало модерности15.

Можна зробити крок далі й представити опозицію не обов’язково як антиномію (або — або), а як певний симбіоз (і — і) чи навіть синтез. Модерний світ найкраще уявити собі як палімпсест, де під поверхнею модерних явищ виразно проступають традиційні структури. Ця книжка пропонує перспективу, яка у суспільних та гуманітарних науках є не надто модною, а проте виправданою у випадку багатьох країв Центральної та Східної Европи — а саме визнання того, що поряд із модерними політичними структурами, соціяльно-економічними перетвореннями та новими культурними практиками у творенні сучасних ідентичностей дуже важливу роль і далі відіграють старі («традиційні») релігійні та культурні різниці. Ба більше: існує певна «стежкова залежність» (path-dependency) між старими і новими структурами у тому розумінні, що перші обмежують число можливих сценаріїв розвитку других або роблять одні з них імовірнішими за інші. Коли заходить мова про націоналізм і національні ідентичності, то, правдоподібно, історично вони вилонилися саме з християнської традиції16. Залишається, однак, питанням, чи з однаковою силою проступали вони у західно- і східнохристиянському світі? Матеріял цієї книжки схиляє її автора думати, що радше ні. Ця теза поки що залишається робочою гіпотезою, не підкріпленою достатньою арґументацією, але вона допомагає зрозуміти важливі сюжети Франкової біографії.

Ідентифікація з тією чи іншою групою означає встановлення меж, за якими приписувані цій групі ідентичності втрачають свої властивості. Майже завжди ці межі є уяв(ле)ними — не у тому сенсі, що вони реально не існують, а в тому, що єдиний реальний спосіб їхнього існування є уявлення. Відповідно, вони не є заданими раз назавжди та наперед, а конструйованими, змінюваними й залежними від обставин17. Бути українцем у XIX ст. не обов’язково означало набір тих самих значень, що у XX ст. І, навпаки, сучасні прихильники політичного русинства мають мало спільного з галицькими русинами Франкових часів. Та вже зовсім ніякої заданости не було у перетворенні галицьких русинів на українців. Саме тому в цій книжці послідовно вживано різні терміни на позначення трьох різних груп: русинів, українофілів та українців. Коротко зв’язок між ними всіма можна пояснити так: українці — це ті, ким мали стати русини відповідно до намірів українофілів. Аналогічно розрізнювано — знову ж таки, де тільки це можливо — іудеїв і євреїв, мазурів і поляків. В обидвох випадках, іудеї мали стати євреями, а мазури — поляками згідно з намірами відповідно єврейських і польських націоналістів.

Ідентичності частіше аніж ні означають проектування уявленої групи на певний історичний простір. Здебільшого кордони, на які опиралася уява, не були визначені наперед, а були об’єктом змагання між різними національними та імперськими проектами. Відповідно, більшість назв регіонів і національних батьківщин, що вжиті в цій книжці — Русь, Польща, Україна, Галичина, — не були нейтральними географічними поняттями, і їх не можна встановити a priori. Вони є результат ситуативної співдії різних акторів, і лише через цю співдію їх можна визначити. Такий підхід набуває поширення у найновіших дослідженнях історії національних рухів у Центральній та Східній Европі18. Автор цих рядків теж поділяє цей підхід і старається застосувати його, однак, із декількома суттєвими застереженнями. Дослідників націоналізму часто і справедливо звинувачують19 у вузькій дослідницькій перспективі: вони забувають розглядати національні ідентичності у ширшому спектрі всіх можливих форм групової ідентифікації — фахових, ґендерних, ідеологічних, релігійних тощо. Біографія Франка є переконливим прикладом неправомірности такого звуження. В історичному театрі Центральної та Східної Европи націоналізм не був одинокою драмою. Франкова ідентичність була результатом насамперед співдії різних модерних політичних ідеологій, серед яких націоналізм був важливою, але не єдиною. Тому перше доповнення полягає у вимозі максимально можливого розширення кола акторів.

Друге доповнення полягає в тому, що сама драма розгорталася великою мірою на старій сцені й зі старими декораціями. Тому множину чинників, що могли вплинути на його вибір, не можна обмежувати лише модерними акторами — імперськими чиновниками, соціялістами, лібералами, консерваторами, націоналістами тощо. Щонайменше до Першої світової війни декорації й акторів постачало традиційне суспільство. Важливо бачити, як залучення традиційних акторів (у першу чергу — селян та іудеїв) у світ модерної політики впливало на зміну самого поля та правил гри.

Інше, третє доповнення і застереження стосується самого способу досліджування цієї драми. Найчастіше, а особливо після т.зв. «лінґвістичного повороту» в історичних науках, вона зводиться до аналізу самого сценарію -чи, інакше кажучи, дискурсивного аналізу. Вартості цього аналізу годі заперечити. Проблематичним видаються однак такі дослідження, які ним починаються і ним закінчується. Хоч би які вони були цікаві, вони створюють враження дверей, що обертаються навколо осі — кожен, хто вступив у них, виходить точно у тій