Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Франкова візія поступу оригінальніша, коли прибрана у яскраві поетичні образи. На особливу увагу з цього погляду заслуговує програмовий вірш «Гімн», відомий іще під назвою «Вічний революцйонер». Твір, написаний у

1880 р. і вперше надрукований у львівській робітничій газеті «Ргаса» двома роками пізніше18, а 1905 р. покладений на музику Миколою Лисенком, був, зі слів сучасників, справжньою «бомбою»19. «Гімн» відкривав поетичну збірку «З вершин і низин» (1887) - підсумок його літературної праці, «продиктованої щирим бажанням загального добра і поступу, щирою любвою до рідного народу і рідного краю...» [1:21]. Отже, Франків «вічний революцйонер» є «Дух, що тіло рве до бою, / Рве за поступ, щастя й волю» (звернімо увагу, поступ іде на першому місці і пов’язаний з універсальними людськими цінностями, щастям і волею). Він невмирущий, і ніщо — «Ні попівськії тортури / Ні тюремні царські мури /Ані війська муштровані / Ні гармати лаштовані / Ні шпіонське ремесло» — не може звести його у гріб. Він усюдисющий: його чути «По курних хатах мужицьких, / По верстатах ремісницьких, / По місцях недолі й сліз». І він невпинний, він котиться, мовби лавина, і нема у світі сили, «Щоб в бігу її спинила,/Щоб згасила, мов огень,/Розвидняющийся день» [1: 22, 24]20.

У Франковому «Гімні» відчуваються паралелі з віршем польського поета-«wieszcza» Юліуша Словацького «Odpowiedz па Psalmy przyszfosc»: схожий революційний настрій, спільний герой — Вічний революціонер, навіть той самий ритм21. Але попри формальну схожість кожен із цих двох віршів написаний в іншій літературно-світоглядній конвенції. «Вічний революціонер» Словацького є метафізичний дух, що підноситься до самого неба і звідтам «приносить долоні вихри комет і пломіння» і провіщає криваву боротьбу, Апокаліпсис, за якого «ніхто з могил не скористається»22. Франків «вічний революціонер» не пнеться вгору до недосяжних висот — навпаки, він дуже «приземлений», націлений на кон-ктретні людські дії. Його перемога - не кінець людської історії, а початок нової доби «розвидняющогося дня».

Словацький був поетом-романтиком, і його вірш вважається «одним з найвиразніших маніфестів поступової романтичної думки»23. Франко хоч і перебував під сильним впливом романтизму, належав до позитивістської школи, що виникла як реакція проти романтичного напрямку у літературі. Позитивістська візія відрізнялася і від первісної ідеї поступу, народженої Просвітництвом: кінцевою метою проґресу для позитивістів є не просто звільнення людського розуму - як цього домагалися Просвітники, а раціональна організація суспільства. Відповідно, носієм розуму є не окремий індивід, а цілий клас, покликаний здійснити цю велику мету24.

Як окремої інтелектульної течії українського позитивізму не існувало. В русько-українському випадку те, що можна назвати відповідником позитивізму, набрав виразу т.зв. радикалізму (тлумаченого як назва окремої суспільно-політичної течії, а не як вираз певного екстремізму поглядів). Це була синтеза декількох течій, у тому числі — й польського позитивізму. Впливи польських позитивістів на Франка є очевидними25: його наближало до них прагнення ширити серед народу освіту і культуру, праця серед селянства, відкриття робітничої теми, вимоги демократизації суспільних відносин, емансипації жінок і рівноуправнення іудеїв26. Як і польські позитивісти, навчені поразкою повстання 1863 p., вимагали перейти від революцій до позитивної («органічної») праці - важливість якої базувалася на вірі в працю, науку та освіту як головних рушіїв цивілізації — так і Франко сподівався перевернути суспільний лад «Не зброєю, не силою / Огню, заліза і війни, / А правдою, і працею, / Й наукою» [1: 53]. Однак так само як українська і польська ситуації по 1863 р. сильно різнилися між собою, так і Франко у своїх поглядах багато в чому відрізнявся від польських позитивістів27.

Можна радше говорити, що Франко і польські позитивісти зверталися до тих самих джерел. Ними були праці Оґюста Конта, Герберта Спенсера, Чарлза Дарвіна, Томаса Гекслі, Генрі Томаса Бокла, Ернеста Ренана та їхніх численних популязаторів. З числа цих авторитетів на першому місці — як свідчать спогади28 - для молодого Франка стояв Оґюст Конт, творець самого терміна «позитивізм» і його головний ідеолог. Конта вважають уособленням XIX століття, де занепад віри у Бога не супроводжувався появою нової універсальної легітимації суспільно-політичного порядку. Конт узявся власне сконструювати таку філософську систему, яка могла би, кажучи словами пізнішого його дослідника, примирити «деструкцію з конструкцією, заперечення зі ствердженням, науку з релігією, голову з серцем, минуле з сучасним, порядок із поступом»29. Серед усіх великих ідеологічних візіонерів XIX ст. він першим зрозумів, що новий світ потребує нової релігії, суголосної з загальним науковим духом доби. Такою релігією мала стати віра у поступ. Французька революція апелювала до принципів, що мали знищити ancien regime. Але й вона породила нові «метафізичні» догми, які самі стали перешкодами поступу. «Безплідній метафізиці» попереднього філософського ідеалізму Конт протиставив систему «позитивного» знання — тобто знання, ворожого спекуляціям, знання безперечного і точного, опертого винятково на факти. Він поєднав в одну систему знання всіх природничих наук і поширив свій метод на історію, політику і мораль, витворивши — як він сам це заявляв — нову науку «соціологію» (йому належить і авторство цього терміна). Позитивізм вимагав досліджувати соціяльні явища у той самий спосіб, що й явища фізики чи хімії. Заняття соціологією мало на меті навести порядок у тій частині природи, яка досі була найнедосконалішою - тобто у людському суспільстві. Контівська філософія була просякнута християнською ідеєю універсальної любові, але місце Бога як центрального об’єкта любові у ній займало загальне добро всього суспільства. «Жити заради інших» ставало головною максимою. Позитивізм мав поширитися на всі ділянки людського життя, аж до мистецтва: звільнене від теологічних пут, воно зможе по-новому виконувати свою функцію «ідеалізації реального життя». У цій філософській системі навіть поезія та поети діставали свою нову, «справжню» місію: вони ставали ніби священиками нової позитивної релігії, покликаних показувати красу і велич людського життя30.

Це вибіркове і доволі спрощене представлення Контової системи зроблено тут ради того, щоб у ході пізнішої розповіді впізнавати «позитивістські» джерела поглядів Франка на суспільство і літературу. Не знати достеменно, чи читав він самого Конта — жодної його книжки в особистій Франковій бібліотеці немає, зате є дві, написані популяризаторами -«Соціологія Оґюста Конта» Болєслава Лімановського (1875) та «Оґюст Конт і позитивізм» Джона С. Міла (1874). Час видання обидвох книжок дозволяє припустити, що Франко придбав їх замолоду. Про це кажуть і Франкові примітки на берегах Мілової книжки. Видно, що читач цієї книжки робив тільки перші кроки у знайомстві з Контом: олівцем