Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

Ця карикатура відображає головні елементи світогляду Івана Франка: віру у поступ і його нестримну силу; засудження та висміювання «реакційних сил», які надаремно силкуються його спинити; переконання, що народу (селянам) належиться головний суд у цій справі, і що вреші-решт саме він, народ, найбільше виграє від масштабних «поступових» змін. Бракує лише «машиніста» — передової інтеліґенції, покликаної прокласти новий маршрут і роз’яснити народові його призначення. До неї зачисляв себе і Франко.

Не знати, чи свідомо, але Франків образ пародіював сюжет картини, що у тому часі вийшла з майстерні польського художника Яна Матейка. У 1870-х роках, коли у Львові споруджували будинок Львівської політехніки, австрійське міністерство освіти замовило відомому майстрові серію картин, що мали прикрасити головний зал. Львівська політехніка випускала інженерні кадри, покликані нести нові, модерні технології у відсталий аґрарний край. Завданням Матейка було представити цю місію в алегоричній формі. Сюжет однієї з його картин був такий: залізничною колією їде дрезина, попереду якої біжить маленький хлопчик, символізуючи собою силу парового локомотива. На дрезині - чоловік і жінка, постаті яких символізують емансипацію: чоловік під впливом технологічного проґресу звільняє жінку від тягаря домашнього господарства й відкриває для неї широкі обрії нового життя. Позаду видно заводські димарі, що контрастують з одноманітним ритмом сільського життя, — його на картині символізують фігури двох селян, зайнятих оранкою та сівбою. На далекому тлі видно пароплав, іще один символ проґресу6.

Розписи Матейка - зрозуміло, без свідомої премедитації - ілюстрували слова з Марксового «Капіталу»: «Країна, промислово більш розвинута, показує менш розвинутій країні лише картину її власного майбутнього»7. Схожість між Матейком, Марксом і Франком пояснюється вірою значної частини освічених європейців XIX ст. в універсальний поступ. Розвинуті західні краї, як-от Британія, Прусія чи центральні провінції Австро-Угорської імперії, показували майбутнє таких відсталих земель, як Галичина.

Поїзд був центральним символом поступу. Годі було шукати кращого образу разючих змін, що їх принесли технічні винаходи. Двадцять років по тому, як відкрилася перша у світі залізнична лінії Ліверпуль-Манчестер (1830), британський «Economist» писав, що

у пересуванні по суші <...> поступ стався найколосальніший, він перевершив усі наші попередні щаблі [розвитку. — Я.Г., відколи існує людська раса <...>. За Адамових часів середня швидкість подорожі — якщо Адам коли-небудь у неї вирушав — була чотири милі за годину; у році 1828, або ж 4000 років по тому, це все ще було всього 10 миль, і люди з тверезим і науковим складом розуму були готові ствердити і раді довести, що цю швидкість ніколи не буде перевершено: 1850 р. вона становить зазвичай 40 миль на годину, а 70 для тих, кому подобається така швидкість»8.

Зображення поїзда бачимо на логотипі варшавського тижневика «Przeglqd Tygodniowy», від року заснування якого (1866) відраховують народження польського позитивізму. «Przeglqd Tygodniowy» особливо наголошував на використанні парової сили та залізниць як умові відродження польської нації9. Тарас Шевченко, повертаючись у 1857 році зі свого довголітнього заслання, молився за душу винахідника паровоза10, а про пароплав - і взагалі про тяглову силу пари - писав, що це «молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнутьі, престоли и короньї, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник леденцом»11.

Те, що у Шевченка є поодинокою згадкою, у Франка розвивається у послідовну програму. Дослідник Франкової біографії називає поетизацію техніки однією з характерних особливостей його творчости на тлі всієї української літератури XIX століття12. Для Франка «винаходка парових машин, телеграфів, фонографів, мікрофонів, електричних машин і т.д. спроваджує в світі, хто знає, чи не більшу революцію, ніж ціла кривава французька революція» [48:111]. Франко споетизував поїзд як «залізного коня», якому земля тісна через його швидкість і який, прорвавши межі й передвічні перешкоди, «в одну сім’ю з’єднав всі землі, всі народи» [1:201].

Не всі поділяли Франків оптимізм щодо залізниць й історичного проґресу. Денис Зубрицький у листі до Міхаіла Поґодіна скаржився на залізницю як на одне з двох найбільших галицьких лих (другим були іудеї), бо воно приносить вигоду лише підприємцям, фабрикантам і легковажним любителям мандрів, а залишає без хліба мільйони народу. Тому він відраджував заводити залізниці у Росії, бо від цього виграють хіба що «просвітителі» — якими є не хтось інший, як «завладевшие перио-дической германской литературой жидьі»13. Подібно русофільський лідер о. Іван Наумович проклинав західну науку з її технічними винаходами і протиставляв їй незіпсованість «святої Руси»:

Єсть у нас діла священні Єсть у нас премудрость книг;

Ви на машинах учені,

А ми, Русь, на книгах сих14.

Були й такі, що просто боялися залізниці. У 1886 р. львівська «Зоря» надрукувала оповідання Наталі Кобринської «Як стара Янова їхала залізницею з Коломиї до Бурштина», щоб показати, «як то гірко відчувають нераз прості люди поступ і винаходи цивілізації». Кобринська оповіла історію простої жінки, баби Юстини, яка зважилася їхати до свого сина «тою якоюсь колією». Вона боялася тієї залізниці «якби несамовитого», бо їхати до Бурштина (90 км) - то «така далечина, що як згадаєш, то аж мороз іде по шкірі». А коли нарешті з великими пригодами доїхала, вона «подякувала Господу Богу, що так щасливо її допровадив». Ця історія відображала страх старших галичан у 1880-х роках перед залізницею. Батько Франкового приятеля, греко-католицький священик, ніколи не їздив поїздами та ще й відраджував сина: «Ей, уважай, уважай сину, то небезпечно так їхати, що день в газеті стої якийсь нещасливий випадок на жалізниці»15.

Ці приклади дозволяють відтінити радикальний характер Франкового світогляду: він захоплювався поступом, що для багатьох його сучасників було небажаною, навіть небезпечною справою. «Поступ» був центральною категорію, навколо якого укладався світогляд Франка, як в молодому, так — з певними застереженнями — і зрілому віці16. Наголошення на приматі поступу відділяло його і його товаришів — принаймні, в його уяві — від найближчих союзників у руському таборі, галицьких народовців [48: 188—189]. Франка називали «одним із найвідданіших речників поступу у нашім краю»17.

Вивести Франкові погляди на поступ із маси написаної у молодому віці публіцистики важко: там він реферує і переказує погляди інших мислителів, лише принагідно вставляючи свої коментарі. Так він робить у своєму довгому і незакінченому есеї «Мислі о еволюції в історії людськости», надрукованому вжурналі «Світ» у 1881-1882 pp. Воно є малоориґінальним, і для дослідника Франкової думки важливим хіба тим, що дозволяє ствердити: Франко не поділяв думки