Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.

А Франко був більше налаштований на компроміси. Розходження між народовцями та радикалами бачилося йому не антагонізмом між двома таборами, а як розходженням усередині одного українського табору [48: 335]. Ціною такого компромісу була Франкова мовчазна згода переходити через внутрішню народовецьку цензуру [48: 454, 456]. Зі свого боку, народовці крізь пальці дивилися на дрібні порушення Франком редакційної дисципліни [48: 479].

Порушником спокою став Михайло Павлик. Участь у редагуванні «Ргасу» не була довгою, вже влітку 1883 р. він опинився без роботи, і Франко та Белей умовили керівництво «Діла» дати Павликові працю — але так, щоб про це не знала ширша публіка. Участь у народовецькому таборі Павлик виправдовував тим, що мав на меті допомогти народовцям переродитися у справді народну партію43. Але й тут Павлик не залишився надовго. Лагідний і навіть несміливий у приватній поведінці, він мав особливий хист провокувати публічні скандали. Восени 1884 р. Павлик надрукував статтю «Москвофільство і українофільство серед сільського люду в Галичині й на Буковині». У ній він поставив русофіла Івана Наумовича вище над покійним Володимиром Барвінським у справі народної просвіти, а також похвалив Франка за його рішучий вплив на реорганізацію галицьких українофілів44. Олії у вогонь додало те, що стаття з’явилася у польській газеті «Kurjer Lwowski» - тобто винесла «домашні справи» русинів на загальне обговорення, і тепер «вороги не тільки якої там партії, але вороги Русі галицької в загалі можуть лише затирати руки»45. На Павликову статтю гостро відреаґували ображені народовці. Франко став в оборону Павлика, хоч і визнав некоректність його арґументів, але його виступ не пригасив, а лише розпалив конфлікт. Зокрема, Франко посварився з Белеєм, своїм єдиним союзником, якому до цього часу вдавалося згладжувати тертя між Франком і рештою редакції «Діла»46.

Майже одночасно з появою Павликової статті стався інший гучний скандал. У листопаді 1885 р. у Львові помер Адольф Нарольський, який, хоч і був народовцем, одначе зблизився з радикалами, зокрема дописував до «Громадського друга» й листувався з його редакцією. Бувши атеїстом, Нарольський заповів поховати себе без священика. Нечисельна громада з 10-15 студентів проспівала біля могили «Ще не вмерла Україна», Михайло Павлик виголосив промову. Але навколо похорону почали ширитися плітки (казали, зокрема, нібито молодь, стоячи при могилі, курила цигарки), їх підхопила русофільська преса, побачивши зручний привід затаврувати українофілів як «соціялістів», «нігілістів» та «атеїстів»47. Відбиваючись від звинувачень, «Діло» назвало похорони Нарольського «демонстрацією двох доктринерів», застерігши: якщо молоді доктринери надалі не відмовляться від «фанатичних, згубних для загального діла демонстрацій», то «суспільність потрафить виелімінувати таких людей зі свого товариства»48.

Ці два випадки вирішили долю Франка, який уже нарікав, що йому стає тяжче працювати у «Ділі». На початку 1885 p., коли незгоди стали нестерпними, він пішов із газети і вже більше ніколи до неї не повертався. Народовці сказали йому «на дорогу»: «Іди і не признавайся, що ти русин»49. Як і в 1878 p., народовці закрили Франкові доступ до своїх інституцій50. Найболіснішим для нього наслідком обидвох скандалів була втрата можливости редаґувати журнал «Зоря», власник і редактор якого Омелян Партицький саме збирався віддати його у Франкові руки. «Старші» побоювалися, що Франко перетворить «Зорю» на орган соціялістів: «От глядіть, як “вони” пишуть тепер уже! <...> А що ж вони будуть писати, коли дістануть “Зорю” у свої руки! - говорилося у таборі народовців. - Ми їх з болота підняли, пригріли і прокормили, а “вони” ось як нам відплачуються» [48: 498]. Під тиском більшости Партицький передав «Зорю» у власність Товариства Шевченка. Франко міг лишатися в редакції, але під жорстким контролем «старших».

Франко опинився серед декількох середовищ і декількох візій. Народовці сподівалися участи Франка у новій «Зорі», але трактували цей журнал як своє партійне видання. Функція Франка у ньому зводилася до ролі «робучого вола» або «слуги-редактора» [48: 549, 583,595]. Коли ж він не згоджувався на таку роль, йому показували на двері.

Народовці, однак, не були цілковито самостійними у своїх рішеннях. Вони залежали фінансово від Київської громади, а їй вузькопартійна настанова народовців була не до вподоби: кияни бачили «Зорю» головним органом українських сил, і то не лише Галичини, а всієї України51. Вони наполягали на участі Франка, вбачаючи в тому запоруку успіху. Декотрі українські автори, довідавшись про вихід Франка з журналу, знеохотилися писати будь-що для «Зорі». Зовсім приголомшений був Олександр Кониський, головний зв’язківець між Києвом і Львовом, який доклав найбільше зусиль до організаційного та фінансового забезпечення народовецьких видань52. А Володимира Антоновича страшила перспектива поширення на Галичину московського централізму. У Києві ходила чутка про велику грошову допомогу русофілам (1,5 млн. рублів) від російського уряду для поправи шкоди, що її завдав процес 1882 р. Протиставитися цьому міг, на думку лідера киян Володимира Антоновича, лише орган «ясно и смело анти-москвофильскій» — але поставлений «прогрессистами» Франком і Павликом53.

Кияни взялися мирити Франка з народовцями. Вони натиснули на Франка, щоб той згодився співпрацювати з народовцями, а на народовців -щоб не чинили тиску на Франка і сміливіше виступали проти русофілів. У лютому 1885 р. Франко виїхав до Києва для переговорів із Київською громадою про створення власного журналу [48: 525], проте з цього задуму нічого не вийшло, і у вересні того самого року він повернувся до «Зорі» як фактичний (але не підписний) редактор [48: 548].

Компроміс розгнівив Драгоманова. Він уважав союз Франка з «Зорею» під орудою Київської громади «противонатуральним шлюбом», угодою «огня з водою», укладеним мало що без нього, а навіть проти нього особисто. У 1882 р. в Женеві припинила існування його «Громада», і вже навесні 1884 р. він запропонував створити замість неї «всеукраїнський і проґресивний» журнал на чолі з Франком. Він навіть придумав для нього назву «Поступ» і написав програму. Він уповноважував і рекомендував Франка для переговорів із киянами за двох умов: журнал, по-перше, мав дотримуватися радикальної програми, в дусі київської громадської декларації 1873 р. (федералізм, демократизм, раціоналізм), і по-друге, не бути ніяк пов’язаним із галицькими народовцями (яких він називав luxus non lucendo - «світло, що не світиться»). Союз Франка з народовцями за ініціятивою київських громадян, нарікав він, «помогли розстроїти діло основання “Поступу” а встроїти гібридну “Зорю”»54.

Драгоманов ненавидів «Барвінщину»55. Крім особистих, він мав на це і принципові причини. Він дуже приклався до творення народовецьких організацій у Львові на початку 1870-х років, з надією, що вони підуть шляхом