Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
Від січня 1880 р. поряд з «Батьківщиною» народовці почали видавати газету «Діло» для освіченої публіки24. «Діло» було задумане як альтернативна русофільському «Слову», - про що говорив уже сам вибір назви. Редактор «Діла», колишній редактор «Правди» Володимир Барвінський завдання нової газети бачив у тому, щоби «визволити широку публіку від баламуцтва і тероризму “Слова” а мало помалу зводити сили Русинів разом»25. Щоб схилити на свій бік русофілів, він був готовий на далекосяжні компроміси, зокрема й правописно-мовні концесії («Діло» друкували етимологією). З тих-таки міркувань Барвінський стримувався від різкої критики русофільського руху під час процесу 1882 р.26
Організаційно та фінансово народовці були надто слабкі, щоб скористатися зі зміни політичної кон’юнктури. «Діло» видавав і поширював гурток аматорів, озброєних радше добрими намірами, аніж коштами й талантами27. За таких обставин не легковажили жодною робочою силою. Барвінський залучив до редакції «червоного» Івана Белея і навіть розраховував на участь Франка [49: 249], хоч і вважав впливи Франка на молодь шкідливими й намагався їх поборювати28. Франко й собі був досить скептично налаштований до Барвінського й до нової газети як до «угодової» і «безбарвної» [48: 226].
Згідливішим він зробився в останні місяці 1882 p., коли став очевидним близький кінець «Світу». Його прийняли до редакції «Діла» за протекцією Белея, хоча надмірного ентузіязму Барвінський не виявляв [48: 340]. У «Ділі» Франко писав на політичні та економічні теми. «Коли часом читаєте “Діло”, - писав він до своєї знайомої Юлії Шнайдер (Уляни Кравченко) в листопаді 1883 p., - то знайте, що всі статті найнудніші, такі, котрих жен-щини ніколи не читають, а мужчини мало коли розуміють, — що всі вони походять з моїх рук» [48: 375].
Франко іронізував. Його статті таки читали, а його участь у «Ділі» навіть додала йому передплатників [48: 347; 49:249]. Водночас Франка запросили до участи у новому літературному журналі «Зоря», що, як і «Діло», почав виходити з 1880 р.29 Франко стає душею іншого народовецького видання -сатиричного журналу «3еркало»30 (1882-1883 pp., з 1884 р.- «Нове Зеркало»). Окрім того, він видає «Дрібну бібліотеку», редаґує альманахи «Ватра» (1886) і «Перший вінок» (1887)31.
Люди, які знали Франка, відзначали, що після повернення до Львова він надзвичайно «розписався на всі боки». Він посилав свої праці не лише до українських, але й до польських видань, і навіть задумав писати по-німецьки32. Серед освічених галицьких русинів росло переконання, що Франкова участь у будь-якому виданні є ґарантією читацького успіху. «У нас нема здібнійшого, живійшого і розумнійшого робітника, як Франко» — писав Іван Белей до Олександра Кониського 26 грудня 1884 р.33 «Без Франка люба збірка була би нічим», — твердив Володимир (Лукич) Левицький у 1885 р.34 А Наталя Кобринська у листі до Франка (3 серпня 1884 р.) передала цю думку з властивою їй безкопромісністю: «Я о “Зорі” звикло виражалася, що якби повитинати з неї все то, що Ви пишете, то сміло можна решту продати на вагу...»35.
Плодовитість мала свої неґативні сторони — такі як надзвичайна розсіяність таланту, брак глибших тем, купа фактичних помилок. «Дорогий мій, - писав Франкові у вересні 1884 р. Михайло Драгоманов. - Ви себе не шануєте й не бережете! Перш усього: за все Ви беретесь, тратите сили навіть на программи подорожжя в стихах36, котрі нагадують ті, що в Германії консьєржі роздають квартирантам на новий рік, коли поздоровляють їх, щоб дістати на шнапс. Хиба на те Ви маєте талант беллетріста й здібність дослідача, щоби писати таке?! Далі Ви просите вказувати Вам помилки в
Ваших статтях. - Для цього треба б написати трохи не том, бо в усіх Ваших статтях <...> помилки кишать»37.
А понад усе Франка діймали виснаженість і слабке здоров’я: йому йшла ротом кров, на нього нападали приступи роздратування або депресії. Часом йому здавалося, що він божеволіє чи що його кінець уже близький. «Не дай, Боже, бути таким зайнятим, як отеє я, — писав він 29 листопада 1885 р. до сестри Драгоманова Олени Пчілки. - <...> Не раз просто до того доходить, що сидиш-сидиш — і починаєш писати листи до осіб фантастичних і о ділах зовсім фантастичних, щоб тільки втекти від власних мислей і від власних нервів» [48:580]. Настійні нагадування лікарів і друзів берегти здоров’я, займатися фізкультурою, приймати оздоровчі ванни38 лишалися без результату. Виглядає, що попри скарги, йому подобався цей стан — принаймні він не мав наміру його серйозно міняти.
Питання, чим насправді була праця Франка у народовецьких виданнях, є одним зі спірних у його біографії. Радянські літературознавці воліли бачити у співпраці Франка з народовецькими виданнями тактичний крок, який давав йому змогу дістатися до масового читача, щоб критикувати «капіталістичний лад»39. Однак перегляд Франкових матеріялів у «Ділі» залишає враження, що він не був таким собі соціялістичним «Троянським конем» у народовецькому таборі. Історик «Діла» характеризує час Франкової співпраці як цілий етап історії розвитку часопису40. Франко писав редакційні статті й готував програмові промови — тобто великою мірою визначав політику народовецького табору. Для масового народного віча у червні 1883 р. Франко підготував головну доповідь в економічних справах, але через свою славу соціяліста не міг промовляти сам, - тому замість нього цю доповідь виголосив його приятель Василь Нагірний.
Драгоманов і Павлик уважали працю Франка в «Ділі» безпринципним опортунізмом. Особливо обурив їх Франків вірш-елегія, написаний на смерть Володимира Барвінського 22 січня 1883 р.41 У ньому Франко назвав Барвінського «батьком» (хоча той був старший від Франка всього на шість років!), «другом», «братом» [18: 227-228]. Як твердив Павлик, по смерті Барвінського вся редакція «Діла» дорівнювала «Белей+Франко під доглядом старших народовців». Іронія ситуації полягала в тому, що народовецьке видання редаґували двоє радикалів! Політика Белея та Франка ставила під загрозу існування радикального табору, бо вони закинули справу радикальної газети, не проводячи своєї власної лінії у «Ділі». Як приклад того, що насправді можлива інша лінія, Павлик ставив себе: повернувшись із Женеви до Львова на початку 1883 p., він, хоч і не мав постійних засобів до існування, не пішов «на поклін» до народовців, а взявся до редагування робітничої газети
