Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
19 лютого 1880 р. Франко писав у листі до Михайла Павлика:
...Про стосунок наших до львівських робітників не багато й дасться сказати. Бо хто такі наші? Студенти, академіки, ну, а в них який стосунок з робітниками? Коли сходяться, то кождий приватно. <...> Якби було видавництво, то наші взялись би до ближчого студіювання життя робітників (помешкання, поживу, заробок і т.д.)97, ну, а тепер, коли все розлазиться і розпрягається, то про таку систематичну роботу й думати годі. [48: 233]
Середовище, з яким мали справу галицькі соціялісти, складали головно робітники-друкарі (зецери), письменні за означенням, які були чимось на зразок «робітничої аристократії» (і то дуже бідної - галицької! - аристократії)98. Практично не було контактів із провінцією - хіба що з Дро-гобиччиною та Косівщиною, і тільки тому, що Франко й Павлик часто навідували рідні місця і поширювали там соціялістичну літературу.
Тому діяльність галицького соціялістичного комітету замикалася сама в собі. Данилюк сам складав свою газету й роздавав безплатно. Ін-теліґентська молодь читала брошури на таємних зібраннях і час до часу ходила на пиво з кимось із робітників. Зрозуміло, що навіть така скромна діяльність не була цілком безпечною і вимагала мужности99. А проте, всі твердження про існування в Галичині соціялістичного руху, про заснування соціялістичної партії, поширення соціялістичної літератури були нічим іншим, аніж називання малих речей великими іменами.
Галицькі соціялісти не мали сил ані на те, щоб гуртом — як польсько-русько-єврейська спілка — стати важливою партією у цілій Галичині, ані щоби поодинці — як польське, руське та єврейське угруповання — опанувати свої національні табори. Спроби Франка та його товаришів збудувати незалежні інституції, що, з одного боку, ширили нові ідеї, а, з другого, забезпечили їх засобами існування, не вдалися. У квітні 1881 p., по кількох місяцях напівголодного існування, він вирішує покинути Львів і повернутися в рідні Нагуєвичі «без надії навіть вернути сюди ще коли-небудь» [48:283]. Що, однак, зумів зробити Франко у Львові за три роки після ув’язнення, то це зібрати навколо себе декілька десятків молодих людей, які своєю чергою зуміли вплинути на спосіб життя і думання освічених галичан, найперше — русинів, але не тільки.
Розділ 9«Журнала, журнала лиш нам ще потрібно!»
«Начало борбьі о пренумаротб в на годг 1883». Карикатура показує занепад русофільських видань (собака з написом «Пролом», назвою русофільської газети) порівняно з популярністю народовецьких (місяць із написом «Діло», назвою українофільської газети)
Зеркало, 1882,15 листопада, №22, с. 176
Поява на межі 1870—1880-х років у Г аличині соціялістичного руху була частиною великої трансформації політичного життя, і то центральною її частиною - хоча не так за силою дії, як за часом виникнення. Вона почалася у 1860-х роках, унаслідок реформ Габсбурзької монархії. До цього часу «публічного життя у Галичині не було. Вся діяльність концентрувалася в урядових бюрах» Реформи клали край періодові державної опіки над суспільством, «коли уряд був усе, а народ нічого, коли навіть найдрібніша публічна справа була в руках уряду». Починається друга доба - доба «самостійних поривів і змагань»2.
Ці зміни можна концептуалізувати як появу «публічного простору» — тобто добровільних громадських організацій (клубів, товариств, культурницьких і наукових організацій та видань), що відкривали можливість для вільного й інтенсивного обміну думок і досягнення певного консенсусу протягом та внаслідок цих дискусій. Поняття «публічного простору», що його запровадив Юрґен Габермас3, виявилося дуже плідним для досліджування політичних рухів у XIX ст.4 В останніх роках цю концепцію досить успішно застосували при дослідженні українського і польського національного рухів у Галичині останньої третини XIX - початку XX ст.5
Поняття «публічного простору» досить добре надається для Франкової біографії першої половини 1880-х років. Центральне місце у ній займають його «журнальні плани»6. Однак журнали, а в ширшому розумінні — світ літератури - перебувають і в центрі публічного простору. Ступінь його розбудови зазвичай оцінюють за числом видань і чисельністю читацької публіки. А це, своєю чергою, вважається вирішальним для самовизначення й успіху кожного руху, а національного — передусім7. Розуміння цього існувало у тогочасному суспільстві. «Журнала, журнала лиш нам ще
потрібно!», -писав Іван Белей у листі до київського «громадівця» Олександра Кониського у 1884 р.8 Подібну думку, але докладніше, висловив Кониський, коли переконував Франка залишатися у редакції народовецького журналу «Зоря»: «Тут річ іде не о “Зорі”, а о цілій справі розбудження сонних, годо-вання голодних і піднесення нашого письменства до того ступеня, щоб воно хоч трохи походило на європейське. Для мене ся справа — найважніша в теперішнім часі русько-національного життя»9. Зі свого боку Драгоманов вимагав від Франка створити такий журнал, який прискорив би формування в Галичині «радикально-проґресивної партії» - такої, «які єсть в усій Европі і які в Західній Европі (Англії, Франції, Італії) не сьогодні-завтра возьмуть в руки й державну силу» .10
Дискусія навколо створення нового журналу, включно з назвами, що пропонувалися для нього («Огляд літературний», «Літературні записки», «Записки» або «Мисль»)11 показує, що як галицьким народовцям і радикалам, так і київським громадівцям ішлося про т.зв. «товстий журнал» — тип періодичного видання, який виник у Росії у 1830—1840 pp. і поширився на сусідні землі. Такі журнали формували літературні смаки, вибираючи з усього багатства літератури найважливіші тексти, провадили полеміку задля пошуку узагальненого погляду, будували ієрархію авторитетів і цінностей, а в кінцевому рахунку — перетворювали розрізнених читачів на публіку. Для освіченого населення Східної та Центральної Европи, доступ якого до сфери активної політики був закритим або обмеженим,
